— Не треба! Не треба! — живо відмовила Ане-ля. — Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував се вчинити!

— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!

— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.

І, схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причиндали.

— А я, — мовив по хвилі капітан, — признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла і почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне враження.

— Про барона? — з меланхолійним усміхом мовила Анеля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім деінде.

— Я хотів було написати тобі про свою стрічу з бароном і по свою розмову з ним, — говорив капітан, — та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе лист, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру і що маєш тяжкі гризоти, а на другий день рано я довідався, що барон уже не жиє.

— Не жиє! — скрикнула Анеля.

— То ти не знала про його смерть?

— Нічогісінько.

— Була з ним якась дивна і досі невияснена історія.

— О боже! — глибоко зітхаючи, прошептала Анеля, але в тім зітханні висказалося радше якесь почуття об-легшення, ніж жалю. А по хвилі додала: — Такий молодий, гарний, маючий чоловік, такого знатного роду, такий здоров, сильний — і що там йому сталося. Чи хорував?

— Отож-то, власне, що ні. Застрілився.

— А! Може, з любові?

— Сумніваюся дуже. Послухай, нехай тобі розповім про нашу остатню стрічу. Се заразом вияснить тобі, для чого я запитав тебе, яка се історія була між ним і тобою.

Анеля похилила голову над роботою і слухала спокійно. її груди хвилювали мірно, може, трохи сильніше, ніж звичайно, але, безперечно, се був наслідок недавнього нервового припадку.

— Не треба тобі оповідати, який чоловік був барон, — мовив капітан. — Золотий хлопець, але в практичнім житті ні до чого. Розпещений матір’ю, привиклий від дитини заспокоювати всі свої капризи, а при тім обік шаленої упертості в дрібницях він не мав ані крихти мужеської твердості і характеру в най-важніших справах. Хто тілько перший раз його пізнав, мусив його полюбити, але кождий, хто пізнав його ближче, мусив від нього відвернутися.

Анеля меланхолійно похитала головою на знак, що вповні згоджується з тим осудом.

— В часі, коли задля якихсь дисциплінарних провин його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила. Говорять, що вмерла з гризоти задля його гулящого і розпусного життя. Його маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім житті і поряднім господарюванні можна було урятувати з нього дуже показну фортуну, якої нам і нашим дітям дай боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпусу разом з його перенесенням до нас прийшло з Відня остереження і просьба, щоби ми опікувалися молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоров’я і честі, але, втягаючи його до сімейних кругів, старалися розбудити в нім охоту до спокійного, правильного життя, посвяченого праці і сповнюванню обов’язків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тілько була наша змога.

— Не дуже вам за се був вдячний, — докинула мимоходом Анеля з відтінком гіркості в голосі.