Принесли вино, і ціле товариство подалося до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп"яно. Ангарович ходив попідруку з Редліхом, занятий живою розмовою. Були товаришами ще з шкільної лави, разом розпочали військову службу, разом здали офіцерські екзамени. Було що споминати. Вони відсвіжували веселі і сумні пригоди молодості, сміючися з одних і з других. Час від часу кликано їх обох до спільного гурту, коли якийсь новий бесідник хотів повеличатися тостом або вокально-музикальною продукцією. Вино, замовлене Ангаровичем, давно вже пішло шляхом усього минущого; він хотів замовити другий кіш, але гурт не пристав на се, заявляючи своє право і обов"язок угостити також; зі свого боку нового твариша.

Панувала веселість загальна, щира, сердечна, яку тільки в військових товариствах так часто можна подибати. Капітан Ангарович так був пронятий, розігрітий і розентузіазмований нею, що зовсім забув про наказ жінки — вертати якнайшвидше додому. А зрештою хіба ж се було можливе? Чи ж були би його пустили? Гойдаючися на хвилях загальної веселості, він чув себе таким щасливим, вдоволеним, свобідним, як мало коли на своїм віці, і в душі благословив нинішню днину як найщасливішу, найбагатшу на приємні вражіння з усіх, які прожив дотепер.

Та втім, сталося щось таке, чого ще перед хвилею ніхто б не був надіявся, що кождий в сьому веселому товаристві був би вважав чимсь неподібним до правди або й зовсім неможливим, щось таке, що сьогодні, бодай сьогодні, в тім товаристві не повинно було статися. Сталося щось? Що таке? Ніхто, може, не міг би був вияснити се докладно. Немовби якийсь злосливий демон незримими крилами перелетів понад товариством. Немовби якась малесенька огидлива мушка вслизнулася до сього пристанівку радості і приязні і, літаючи понад головами зібраних, тут і там забриніла тонесенько-тонесенько, ледве чутно, та все ж таки так, що той бренькіт розбудив дрімаючий відгомін у серці кождого з присутніх. І нараз щезла дотеперішня щирість і сердечність. Якась холодна, силувана атмосфера залягла в салоні, якісь уривані, таємні шепти переривали вибухи сміху, якісь скісні позирки стріляли то в сей, то в той бік; якісь рухи незначні, а проте зовсім недвозначні, якісь на око невинні півслівця літали з одного кінця салону до другого, немов сигнали порозуміння в якійсь справі, котрої ніхто не називав голосно. Що се значило? Від кого се вийшло? Яку мало мету? Сього ніхто не говорив, ніхто, може, не був би зумів ясно висказати. Та всі почували, що се було щось погане, неприємне, в найвищій степені неприємне.

Капітан в першій хвилі не добачав нічого. Вино і радість шуміли у нього в голові. Та швидко його нерви, незвичайно напружені і вразливі, почули якусь переміну в окружаючій товариській атмосфері. А коли се почуття дійшло до його свідомості, він зачудуваними очима оглянувся довкола. Ціле товариство було немов перемінене. Ті, що ще перед хвилею стискали сердечно його руку і запевнювали його про свою приязнь, тепер сиділи, мов води в рот набравши, з усміхом, примерзлим на устах, або ходили по салоні якісь заклопотані, немовби бажали тікати відси геть і тільки для якогось decorum[7] не могли осмілитися вчинити се відразу. Молодші, гамірливі, а почасті вже п’яні, стояли купками в сусідніх комнатах. Відтам до ушей капітана долітали відривки якихсь цинічних оповідань, переплітані голосним сміхом. І що найдавніше, від тих громадок так само, як і від старших товаришів, що сиділи при столі або ходили по салоні, падали на нього якісь підозрені, украдком кидані позирки; його зір ловив якісь рухи, наполовину згірдні, а наполовину проняті співчуттям. І хоча ніхто не бокував від нього, то все-таки, коли він наближувався до якоїсь громадки, йому здавалося, що там перемінюють тему розмови, що одні одним потаємно дають якісь знаки. Помалу, але ясно і чимраз ясніше, аж до фізичного болю, в душі його виявлялася та певність, що довкола нього твориться якийсь пустий простір, якась неприємна, душна, убійча атмосфера. Що се таке? Він не міг доміркуватися, а проте чув, що се справляє йому велику прикрість.

Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положення. Перша його думка була: «А може, се знов якась ілюзія? Може, знов творю собі привид і опісля сам лякаюся витвору своєї уяви?» Почав придивлятися тим людям збоку. Що ж, люди як люди. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, п’ють — у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, сей та той гляне на нього косим оком. Ну, і чому ж тут дивуватися? Адже ж він незнайомий їм, сьогодні перший раз знайшовся в їх товаристві, то й придивляються йому. Може, се трохи нетактовно з їх боку, та все-таки в тім нема нічого страшного. Держаться здалека від нього, ніхто не наближується до нього... Але ні, ось іде Редліх, що досі живо, хоча дивно притишеним голосом, розмовляв про щось з кількома старшими і молодшими офіцерами.

— Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? — окликається Редліх — сердечно, як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув відразу.

— Чуюся втомленим.

— Видко се по тобі. Чи не пора би нам, інвалідам, додому? Отсі прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинадцять. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспатися.

— О, і мені жінка веліла вчасно приходити, — пригадав собі капітан.

— Ну, так ходімо!

Поодягалися. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.

— Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишитися. Дуже нам було приємно.

А все те так холодно, таким силуваним голосом. І ані один із них не візвав його, щоби ще лишився, ані один не запросив його, щоби частіше приходив до них. Капітан почув, що ледова шкаралупа знов починає стискати його серце. Молодші офіцери, заняті роз-мовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощатися з ним. Майже з слізьми в очах покидав капітан пороги офіцерського касину.

— Що се все значить, Гнатику? — запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.

Редліх ішов поруч нього, отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і, бачилось, навіть не розумів, про що його питають.

— Що таке що значить? — запитав капітан.

— Що се їм сталося, що так раптом перемінилися? Тут радість, щирість, приязнь а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди...

— Що тобі сниться, Антосю? — скрикнув Ред-ліх. — Нічого такого я не завважив.

— Ти не завважив переміни в їх настрої? Се дивно! А прецінь і ти сам перемінився.

— Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодження, се правда, коли ми довідалися, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчинка. Всі молодші офіцери були в ній закохані.