— О, бач… Двадцять, навіть п"ятнадцять років тому сила йшла на силу. Так не лише справи робилися. Школу згадай…

— Ну, ти ідеалізуєш, Антоне. Сьогодні в школах таке твориться! Візьми хоч оці записи бійок на мобільники. Кодло лупить одного, решта записує і викладає в інтернеті. Нічого сказати, лагідні звичаї!

— Правильно, — кивнув Сахновський. — А знаєш, чому так відбувається? Бо в класах і школах нема сильного лідера. Раніше переважно йшли, якщо пам’ятаєш таку фразу, шара на шару. Чиє, грубо кажучи, шобло виявиться дужчим, за тим і перемога, і авторитет, і сила. Ось такого бєзпрєдєлу, як ти сказала, в школах нашого дитинства, швидше за все, ніхто б не дозволив. Підлоти вистачало, і знущалися підлітки одні з одних жорстоко. Тільки, Юлю, фільм «Опудало», в якому весь клас дружно цькує доньку Пугачової, показав ситуацію реальну, але, погодься, не таку поширену, як нинішні записи шкільних бійок на мобільні камери. Згодна?

— Може, й так, — погодилася Гараніна, не поспішаючи запускати мотор — їй справді було цікаво стежити за ходом Антонових думок. — Тільки до чого тут твоя пригода з Крамарем?

— Бо ми з ним практично однолітки. З тобою, між іншим, теж. Плюс-мінус пара років — не різниця в віці. Просто ти, до всього, ще й жінка, в жінок інші підходи до життя та вирішення чоловічих проблем.

— Я читала про таке в журналах. І вже переконалася один раз: те, що ти говориш зараз, називається сексизмом.

— Нехай буде сексизм, — легко погодився Сахновський. — Головне — чоловіки, котрі з юності обрали для себе шлях, подібний до шляху Ігоря Борисовича, поважають та визнають лише один аргумент у суперечці: вміння дати здачі. Звернула, мабуть, увагу, що я — не супермен. Крамар загартований, має досвід тюремного життя, він справжній боєць. І якби припустити неймовірне, що ми з доброго дива виходимо, мов пацани, битися сам на сам, він зробить мене. Справді, мені не соромно в цьому зізнатися.

— Та ясно, — вихопилося в Юлії.

— Ясно, — погодився Антон. — Але наступного дня після такої бійки він приїде до мене з ящиком горілки та повною торбою закуски. Це буде не мирова. Миритися та брататися людина типу Крамаря зі мною не буде. Хоча б тому, що я йому не потрібен для ведення його особистих справ. Проте Ігор Борисович чи хтось його штибу в такій ситуації висловить мені свою повагу. Розумієш? Я не злякався. Як Крамар висловився, повторити зможеш?

— «Мужик не засцяв», — посміхнувшись, повторила Гараніна.

— Ось так. Він показав свою грубу бандитську силу в усій красі. А я замість бігти плакатись ментам, які все одно йому нічого не зроблять, сам поліз напролом. Ось як люди типу Крамаря з’ясовували проблеми ще п’ятнадцять-двадцять років тому. Я ж і питав, чи можна вважати твого Ігоря Борисовича…

— Він не мій!

— Добре — просто Ігоря Борисовича таким собі реліктом з дев’яностих. Результат наочний: ви зустрілися і поговорили. До речі, як розмова? Недарма я по голові отримав і машину побив?

Не кваплячись із відповіддю, Гараніна запустила мотор.

Коли вони вже досить далеко від’їхали від міліцейського відділу, вона нарешті заговорила, старанно добираючи слова:

— Схоже на те, що дарма…

— А докладніше?

— До того, що сталося з моїм братом, Крамар не має жодного стосунку.

— Чому ж тоді уникав зустрічей чи хоча б телефонних розмов? Взагалі — він сам тобі сказав, що ні до чого, і ти йому повірила на слові?

Юлія зітхнула.