Отже, вона відчувала себе винною і намагалася в міру сил спокутувати провину. Та в Сахновського, здається, інший погляд на ситуацію, що склалася.

— Так, — промовила вона, силкуючись, аби слова прозвучали якомога буденніше. — Якщо вам так зручно, лишайтеся в моїй спальні та займайте моє ліжко.

— Дякую. Тільки є один момент: в мене в цьому місті теоретично є своя спальня і своє ліжко, — тепер Антон говорив серйозно. — Зараз я спробую подзвонити в Київ, скажу, що потрапив у аварію і мушу ще побути в Жашкові. Між іншим, я не так уже сильно брехатиму… Ну, а потім ми продовжимо спілкування з паном Крамарем.

— Тобто? — не зрозуміла Юлія, і мимоволі в неї вихопилося: — Вам що, мало?

— Навпаки — мені забагато. Всього цього, — він зробив рукою коло в повітрі, — забагато. Дивіться і думайте. Я приїхав, аби залагодити цілком цивільні справи зі своєю спадщиною. Навіть гадав перебратися сюди, взятися до лікарської практики, придумати щось на зразок невеличкого медичного центру…

— Ви серйозно?

— Це так, думки вголос, — Сахновський уже подумки лаяв себе: ця жінка не повинна знати про його таємні мрії та їхній крах іще в зародку. — Значить, я приїхав успадковувати будинок. Виявляється, сусідка здавала його за гроші різним випадковим людям. Хтось із цих квартирантів залишив у погребі чоловічий труп, та ще й з ознаками насильства. Потім у трупа знаходиться родичка, в якої — конфлікт із місцевим бізнесюком, який іще не позбувся бандитських замашок і навряд чи колись позбудеться. В результаті я не лише не можу займатися своїми справами — я вигрібаю за чужі по голові! І це жодним чином не наблизило мене до вирішення власних проблем, котрі виникли. Погодьтеся, на рівному місці. Шукав спокою в провінції, а опинився в зоні активних бойових дій. Як ви гадаєте, що мені треба зробити на своєму місці?

Гараніна розуміла — він знає відповідь. Тому замість вступати в марні дискусії просто знизала плечима.

— А варіантів, Юлю, небагато. Перший — витерти кров та соплі і забратися подалі з зони конфлікту. Повернутися до життя, від якого, чесно скажу вам, хотів утекти. Другий — так само витерти кров і соплі, але включитися в бойові дії. Коли від їхнього завершення залежить і моя особиста доля. Крамар щось знає, Юлю. В іншому разі він не уникав би зустрічей із вами і тим більше — не пресував би мене, зовсім випадкову в його розкладах людину. Я ж нічого не зробив, лиш спробував виконати ваше прохання. А ваше прохання стосувалося історії з Русланом. Висновок:

історія з Русланом якимось чином дратує вашого Ігоря Борисовича.

— То ви хочете знову…

— Тепер я вже буду мудрішим, — заспокоїв її Антон. — Знаю, з ким маю справу. Але від вас усе одно додаткова інформація потрібна.

— Інформація… Якого плану?

— Давно знайомі з Крамарем?

— Казала ж вам — давненько, — Юлія сперлася об одвірок, наморщила лоба. — Місто маленьке, всі тут живемо…

— У дев’яностих роках, кажете, бандитствував?

— Хіба не видно?

— Розумієте, — Сахновський торкнувся рукою ґулі на голові, — одне діло, коли відморозки серед білого дня луплять когось по голові й зачиняють у багажнику власної машини, і зовсім інша справа — коли це не показові одноразові виступи, а спосіб життя.

— До чого ви ведете?

— Дуже просто. Я, скажу чесно, знайомий зі світом криміналу та його звичаями лише з газет. Та й ті не особливо читаю і читав… Телевізійні кримінальні хроніки мене теж зовсім не цікавлять. Але, — він багатозначно підніс пальця до стелі, — навіть така досить далека від світу криміналу людина, як я, має сформоване уявлення про стиль та манеру поведінки бандитів зразка минулого десятиліття. Хочете приклад? Будь ласка: вони їздили на «шестисотих» «мерседесах», носили малинові піджаки, голили потилиці, чіпляли на шиї важкі золоті ланцюги, оточували себе моделями і з будь-якого приводу махали пістолетом. Десь така картинка, правильно?