— А ще козирилися! «Не треба лікаря, я сам собі лікар»… Ви як?

— Ліпше, — признався Антон. — Це, значить, ваш дім і ваша спальня.

— Мій дім і моя спальня, визнаю, — кивнула Юлія. — Між іншим, за таких обставин до мене в гості незнайомі чоловіки потрапляють уперше.

— Мало того, — підхопив Антон, — у нас із вами прогрес у стосунках. Вчора вранці познайомилися, а сьогодні я прокидаюся у вашому ліжку і в мене ниє все тіло. Сподіваюсь, ви не спекулюватимете на моїй порядності?

— Тобто…

— Ну, не вимагатимете, аби я, як порядний чоловік, після всього, що сталося, негайно одружився з вами?

Юлія посміхнулася.

— Коли жартуєте, значить, усе нормально.

— Добре, що хоча б готові звести деякі речі до жартів.

Антон підтягнув простирадло, аби щільніше запнути голі ноги, та все одно вони стирчали з-під краю, і Гараніна зловила себе на думці: вона дуже давно не бачила цього кумедного видовища — чоловічих ніг без шкарпеток, що визирають із-під її простирадла і звисають з її ліжка.

— Мені дзвонили… Ваша машина буде готова до обіду. Тільки…

— Що — тільки?

— Як же ви поїдете? Ви взагалі… доїдете?

— До Києва? Запросто. Тільки не тепер.

— Так, звісно, — Юлія старанно добирала слова. — Ви можете лишатися тут, скільки треба…

— У вас у гостях.

— У мене в гостях.

— У вашій спальні. У вашому ліжку.

Вона, навіть розуміючи усю показову двозначність запитань, все одно не здатна була відповідати Антонові в тій самій манері. Останніми роками всі чоловіки, з якими вона спілкувалася, були або її діловими партнерами, або чоловіками її приятельок, або просто — чужими чоловіками. Юля усвідомлювала, що відбувається зараз, і подумки пояснила це собі: вона не готова спілкуватися з мужчинами просто так.

Хоча — чому просто так? Вчора вона від безвиході прийшла до цього київського лікаря по допомогу, ставлячи якісь свої вимоги і не зовсім уявляючи, чим уся ця, на перший погляд, проста історія може скінчитися.