Розділ 20

Другий знімок-полароїд, зроблений Батею, виштовхнув перший із щілини. Той, перевертаючись у повітрі, із глухим звуком упав на стіл. Проте здавалося, що цей звук був значно важчий від того, який міг видати квадратик обробленого хімікатами картону. Сонячний пес заповнив собою вже весь кадр. На передньому плані була його неймовірна голова, чорні прірви очей, повні зубиськ щелепи. Його череп, здавалося, видовжувався вперед, наче куля чи крапля води, швидкість собакоістоти, поєднана зі щораз коротшою відстанню між нею та об’єктивом, зробили зображення ще менш розбірливим. Тепер лише можна було розібрати верхівку паркану позаду потвори. Її масивні зігнуті плечі заступили решту кадру.

Знизу зображення, відбиваючи млисте світло, з’явилася краватка-боло з Кевінового дня народження, яка лежала поряд із камерою «Сан» у його шухляді.

— Майже дістав те, лярвин син, — сказав Батя високим знавіснілим голосом. Його очі були засліплені світлом. Він не бачив ані пса, ані камери. Він бачив лише безголосу зозулю, котра стала місією його життя. — Ти в мене, бляха, співатимеш! Я тебе змушу!

СПАЛАХ!

Третій знімок виштовхнув другий зі щілини, який упав надто швидко, радше як уламок каменю, аніж квадратик картону. Коли він ударився об стіл, то вгризся в старезний потріпаний нотатник. У повітрі розлетілися дрібні скалки з дерев’яної поверхні столу.

На цьому знімку голова пса була ще менш виразною. Тепер це було довге пасмо плоті, що надавало зображенню химерного, майже тривимірного вигляду.

На третьому знімку, що й досі стирчав зі щілини внизу камери, писок Сонячного пса знову чіткішав. Це було неймовірно, оскільки він стояв уже впритул до об’єктива, настільки близько, що це нагадувало морду якоїсь морської потвори.

— Трясця, досі щось не те, — сказав Батя.

Його палець знову натиснув кнопку спуску «Полароїда».

Розділ 21

Кевін, біжучи, підіймався східцями «Емпоріум Ґалоріум». Джон Делеван потягнувся до нього, але, захопивши лише повітря за дюйм від розтріпаного краю Кевінової сорочки, спіткнувся й упав на долоні. Вони зісковзнули з другої верхньої сходинки. Численні дрібні скалки пов’їдалися в його руки.

— Кевіне!

Кевін підвів погляд, на якусь мить світ майже потонув у одному з тих сліпучих білих спалахів. Цього разу ревіння було гучнішим. Це був звук скаженої тварини, яка от-от розламає ґрати власної клітки. Містер Делеван побачив Кевіна з опущеною головою, що рукою прикривав очі від сліпучого блиску. Він бачив, як тріщини блискавично розповзаються вікнами вітрини.

— Кевіне, стереж…

Шибка луснула назовні блискотливими бризками, тож містер Делеван прикрив голову. Скло з пронизливим звуком пролітало повз нього. Він відчував, як воно впинається в його волосся, обидві щоки були роздряпані. Та жодний уламок скла не уп’явся надто глибоко ані в чоловіка, ані в хлопця, оскільки майже всі відламки були дуже дрібними.

Почувся хрускотливий тріск. Підвівши погляд, Джон побачив, що Кевін зайшов у приміщення, саме так, як раніше він і пропонував хлопцеві. Кевін штовхнув тепер уже незасклені двері плечем, проломивши старі, трухляві дошки.

— КЕВІНЕ, ЩОБ ТЕБЕ! — заревів Джон. Він звівся, ледь не впавши, на одне коліно, тоді нахилився вперед і помчав за сином.

Батя подумав, що щось трапилося з дурнуватим годинником із зозулею. Щось недобре.