— Не з’їхав, — відповів Кевін, і його голос так само, здавалося, долинав із якоїсь далекої відстані, поки вони стояли довкруж пенька, роздивляючись потрощений дзиґар. — Гепнувся з нього. Камера штурхонула.

— Ми маємо її розбити, — сказав містер Делеван. Голос наче долинув до його вух після того, як прозвучали слова.

— Не зараз, — відповів Кевін. — Спершу треба піти до аптечного магазину. Там зараз на них спеціальні знижки.

— Там зараз спеціальні знижки на щ…

Кевін торкнувся до його руки. Джон Делеван поглянув на сина. Кевін підвів голову. Він виглядав наче олень, що зачув полум’я. У ту мить хлопець здавався не так вродливим, як майже божественним. Він був як юний поет перед смертю.

— Що? — наполегливо запитав містер Делеван.

— Ти щось чув? — настороженість заступив сумнів.

— Авто на вулиці, — сказав містер Делеван. «Наскільки я старший від свого сина?» — раптом замислився він. Двадцять п’ять років? Ісусе, може, вже час ставитися до нього як до дорослого?

Джон Делеван намагався мобілізувати свою мужність, і йому це але вдалося лише трохи. Мужність була йому так само невластива, як, наприклад, потріпане пальто.

— Ти певен, що то все, тату?

— Так. Кевіне, ти дуже стривожений. Опануй себе. Опануй себе, бо… — Бо що? Він напружено посміхнувся. — Бо ми як ті двійко полохливих кроликів.

Кевін на мить задумливо глянув на батька, наче пробуджуючись від глибокого сну, може навіть трансу, а тоді кивнув:

— Ходімо.

— Кевіне, чого? Що ти надумав? Може, він нагорі, просто не відповідає…

— Скажу, як будемо там, тату. Ходімо, — і ледь не виволік батька із засміченого задвірка у вузький провулок.

— Кевіне, ти вирішив вирвати мені руку? — запитав містер Делеван, коли вони дійшли до тротуару.

— Він був там, — сказав Кевін. — Ховався. Вичікував, поки ми підемо. Я відчув його.

— Він був… — містер Делеван затнувся, а тоді почав знову: — Що ж… скажімо, що був. Уявімо на мить, що таки був. Хіба ми не повинні повернутися й схопити його? — А тоді запитав: — А де він був?

— По інший бік огорожі, — відповів Кевін. — Його очі ніби блукали. Містерові Делевану все це подобалося дедалі менше. — Він уже був. Він уже дістав те, що йому потрібно. Доведеться поквапитися.

Кевін попрямував до краю тротуару, наміряючись перетнути міську площу в напрямі до «Ла-Вердьєр». Містер Делеван рушив услід й ухопив його, як провідник хапає парубків, котрі намагаються прошмигнути на потяг без квитка.