— Хтось занадто перебрав дешевих наркотиків, — сказав Браян, і стюардеса розсміялася. — Гадаю, я краще подрімаю, дякую.
— Дуже добре, капітане. — Якусь хвильку вона вагалася. — Ви той капітан, який щойно втратив свою дружину, це ж ви?
Біль у голові сіпався й гарчав, але Браян змусив себе усміхнутися. Ця жінка — котра насправді ще зовсім дівчина — не хотіла його образити.
— Вона була моєю колишньою дружиною. А в іншому — так. Це я.
— Я страшно співчуваю вашій втраті.
— Дякую.
— А я не літала з вами раніше, сер?
На мить його усмішка з’явилася знов.
— Не думаю. Останніх роки чотири я працював на міжнародних рейсах. — І, оскільки це чомусь здалося необхідним, він простягнув їй руку. — Браян Інґал.
Вона її потисла:
— Мелані Тревор.
Інґал знову їй усміхнувся, потім відкинувся назад і вкотре заплющив очі. Дозволив собі відплисти, але не засинати — передзлітні оголошення, після яких почнеться розгін, тільки розбудять його знову. Для сну буде достатньо часу, коли вони здіймуться в повітря.
Рейс № 29, як це і є з більшістю досвітніх рейсів, злетів без затримок — Браян собі подумав, що це найвищий пункт у їхньому вбогому списку принад.
Літак, «Боїнг-767», було заповнено трохи більше як наполовину. В першому класі разом з Браяном сиділо з півдюжини інших пасажирів. Ніхто з них не здавався йому п’яним чи скандалістом. Це вже було добре. Можливо, він дійсно проспить всю дорогу до Бостона.
Він терпляче спостерігав, як Мелані Тревор показує пасажирам на двері аварійного виходу, демонструє, як користуватися маленькими золотистими чашками[28], якщо трапиться розгерметизація (процедура, яку сам Браян подумки розглядав зовсім недавно, і то нагально), і як надути рятувальний жилет під кріслом. Коли літак уже був у повітрі, стюардеса підійшла до його крісла і знову запитала, чи не могла б вона принести йому чогось випити. Він похитав головою, подякував їй, а потім натиснув кнопку опускання спинки сидіння. Браян заплющив очі й швидко заснув.
Мелані Тревор він ніколи більше не бачив.
Приблизно за три години після зльоту рейсу № 29 прокинулася маленька дівчинка на ім’я Дайна Беллмен і спитала у своєї тітки Вікі, чи можна їй випити води.
Тітка Вікі не відповіла, тому Дайна запитала знову. Коли відповіді так і не прозвучало, дівчинка потягнулася торкнутися тітчиного плеча, хоча була вже цілком упевнена, що її рука не торкнеться там нічого, окрім спинки порожнього крісла, і саме це й трапилося.
Лікар Фельдман їй колись розказував, що в сліпих від народження дітей часто розвивається надчутливість — майже така, як радар — до присутності або відсутності людей у їхньому безпосередньому просторі, але насправді для Дайни то була зайва інформація. Вона сама знала, що це правда. Це не завжди діяло, але зазвичай таки так… особливо, якщо зазначена людина була її зрячою провідницею.
«Ну, вона пішла до туалету і вже скоро повернеться», — подумала Дайна, але все одно відчула, що на неї спадає якесь дивне, непевне занепокоєння. Прокинулася вона не так, щоб раз — і все; то був повільний процес, наче пірнальниця виборсується з глибини до поверхні озера. Якби тітка Вікі, місце якої було біля вікна, вибираючись у прохід, прошурхотіла повз неї хвилини дві-три тому, Дайна б це відчула.