Коли на борт уже просочувалися останні пасажири, він вловив себе на тому, що думає, майже одержимо, ще й про парфуми Енн. Він точно пам’ятав їх запах, але не назву. Як же вони називалися? «Легкі»? «Ласкаві»? А чи не «Літієві», заради Бога?[21] Назва танцювала десь поряд, та не вхопити. Це зводило з розуму.

«Я сумую за нею, — думав він тупо. — Тепер, коли вона пішла назавжди, я сумую за нею. Хіба це не дивовижно?»

«Лонбой»[22]? Щось дурнувате на кшталт цього?

«Ох, та кинь уже, — наказав він своєму втомленому розуму. — Заткнися корком».

«Гаразд, — погодився його розум. — Без проблем; я можу це припинити. Я можу припинити будь-якої миті, коли схочу. А може, вони називалися «Лайфбой»[23]? Ні, це таке мило. Вибач. «Лавбайт»? «Лавлорн»?[24]»

Браян застібнув на собі ремінь безпеки, відхилився назад, заплющив очі й відчув запах парфумів, назви яких він так і не спромігся точно загадати.

І саме тоді до нього заговорила стюардеса. Аякже: Браян Інґал мав певну теорію, що їх цього навчають — під час якогось післядипломного, найвищої секретності курсу, що, либонь, називається «Дражніння гусей», — дочекатися, коли пасажир або пасажирка заплющать очі, а потім уже пропонувати якийсь не такий уже й суттєвий сервіс. Ну, й звісно ж, вони мусили чекати, поки пасажир засне, і тільки потім його будити, щоби спитати — чи потрібна йому подушка або ковдра.

— Вибачте мені… — почала вона, та потім замовкла. Браян побачив, як її очі перебігають з погонів на плечах його чорного кітеля до кашкета з закарлючкою кокарди, яка ні про що не повідомляла, і на порожнє крісло поряд з ним.

Вона переоцінила ситуацію і почала знову:

— Вибачте, капітане, чого б ви бажали — кави чи помаранчевого соку?

Браян злегка здивувався, побачивши її дещо бентежну реакцію на нього. Вона махнула рукою в бік столика перед сервіс-секцією, відразу під невеликим прямокутником кіноекрана. На тому столі стояло два відерця з льодом. І з кожного стирчала струнка зелена шийка винної пляшки.

— Звичайно, в мене є також шампанське.

Інґал завагався

(«“Лялечка” — близько до того, що треба, та не те»)

щодо шампанського, проте лиш на коротку мить.

— Дякую, ні, — відповів він. — І жодних пропозицій упродовж польоту. Гадаю, я просплю всю дорогу до Бостона. Як там у нас з погодою?

— Від Великих рівнин[25] усю дорогу до Бостона хмари на висоті двадцять тисяч футів[26], але без проблем. Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве[27]. Можливо, цього вам не варто проспати?

Браян звів брови:

— Та ви жартуєте. Полярне сяйво над Каліфорнією? Та ще й о цій порі року?

— Так нам повідомили.