— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак.
— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник.
— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.
— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці!
— Феті завше був дурний, — мовив Білл.
— Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть.
Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий.
— Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він.
— Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома.
Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям.
Розділ II
ВОВЧИЦЯ
Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев"ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.
Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.
Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив:
— Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій.
— Атож, слухати їх, аж за спиною бере, — погодився Генрі.
Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.
Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в"яленого лосося.
— Таки потяг половину, — сказав він, — але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?