«Чи зможеш ти розповісти докторові Літчфілду, що ти дещо бачиш? Чи зможеш ти розповісти йому про блакитні протуберанці, що струменіють із пальців Луїзи Чесс? Про відбитки слідів, що залишаються за нею на асфальті? Про сріблисте сяйво, що огортає пальці Джо Вайзера? Невже ти справді збираєшся оповідати про все це Літчфілду? А якщо ні, якщо ти не можеш, то навіщо зустрічатися з ним, незалежно від того, що порадить тобі цей хлопець?»

Однак Вайзер здивував Ральфа, повівши розмову абсолютно в інший бік.

— А сни вам як і раніше сняться?

— Так. Часто й багато, зважаючи на те, що сплю я всього години три.

— Це послідовні сновидіння — сни, що складаються із цілком зрозумілих і сприйнятних подій і чимсь нагадують оповідання, неважливо, наскільки вигадливе, — чи просто калейдоскоп образів?

Ральф пригадав, що снилося йому минулої ночі. Він, Елен Діпно й Білл Мак-Ґоверн грали у фрісбі просто посередині Гарріс-авеню. Елен була у важких черевиках, Мак-Ґоверн — у светрі із зображенням пляшки горілки. «АБСОЛЮТНО НАЙКРАЩА» — стверджував напис на светрі. Диск фрісбі був яскраво-червоним із флюоресцентними зеленими смугами. Раптом з’явилася Розалі, собака. Вицвіла блакитна хустка, якою хтось обв’язав її шию, підстрибувала, поки та бігла до них. Розалі стрибнула, схопила фрісбі й кинулася навтьоки, затиснувши диск у зубах. Ральф хотів погнатися за собакою, але Мак-Ґоверн сказав: «Заспокойся, Ральфе, ми закупили цілу партію на Різдво». Ральф повернувся до Білла, збираючись сказати, що до Різдва ще три місяці, й запитати, що ж їм робити, якщо захочеться пограти у фрісбі до цього часу, але перш ніж Ральф запитав, сон або скінчився, або перейшов у щось менш яскраве, що могло б запам’ятатися.

— Якщо я правильно зрозумів сказане вами, — відповів Ральф, — то мені сняться зв’язні, послідовні сни.

— Чудово. Мені б також хотілося дізнатися, чи усвідомлене це сновидіння? Усвідомлені відповідають двом вимогам. По-перше, ви розумієте, що все відбувається у сні. По-друге, часто ви можете впливати на хід подій у вашому сні — тобто ви є кимось більшим, ніж просто пасивним спостерігачем.

Ральф кивнув:

— Саме так усе й відбувається. Останнім часом мені почали снитися саме такі сни. Я щойно згадав бачене уві сні минулої ночі. Розалі — собака, що іноді бродить біля мого будинку, — утекла з диском від фрісбі. Я грав на вулиці зі своїми друзями. Розлютившись, що вона перервала нам гру, я подумки намагався змусити її упустити фрісбі. Знаєте, щось на кшталт телепатичної команди.

Ральф зніяковіло посміхнувся, але Вайзер лише зосереджено кивнув:

— І це допомогло?

— Цього разу ні, — відповів Ральф, — але мені здається, що я проробляв таке в інших сновидіннях. Та тільки я не зовсім упевнений у цьому, тому що більшість своїх снів забуваю майже одразу після пробудження.

— Так відбувається з усіма, — сказав Вайзер. — Мозок ставиться до сновидіння, як до предмета одноразового користування.

— А ви, здається, добряче підковані.

— Мене дуже цікавить проблема інсомнії. Ще студентом коледжу я написав дві дослідницькі роботи про зв’язок між сновидіннями і порушенням циклів сну. — Вайзер глянув на годинник. — У мене саме перерва. Чи не хочете випити чашечку кави й покуштувати яблучного пирога? Неподалік є затишне містечко, а пиріг там просто фантастичний.

— Заманливо, але я віддав би перевагу апельсиновому соку. Я намагаюся якомога рідше пити каву.

— Зрозуміло, але абсолютно даремно, — весело мовив Вайзер. — Ваша проблема, Ральфе, зовсім не в кофеїні.

— Може, й так… Але в чому ж тоді? — До цього моменту Ральфові вдавалося стримуватися, однак тепер у його схвильованому голосі звучало страждання.

Вайзер, доброзичливо глянувши на Ральфа, поплескав його по плечу.