І стукало не в стінах — та й ніколи там нічого не стукало, — це стукало в його дружині. У Керолайн. Це було в його улюбленій дружині; вона вислизала від нього, — і що він буде робити без неї?

— Тримайся, — повторив Ральф. — Ти чуєш мене? — Він знову поцілував її руку, потім притулив до своєї щоки, а коли почув завивання сирени «швидкої допомоги», заплакав.

Керолайн опритомніла в машині, що на скаженій швидкості мчала по Деррі (знову виглянуло сонце, асфальт парував), і марила так, що Ральфові здалося, ніби його дружина збожеволіла. Потім, коли вона почала приходити до тями й говорити зв’язно, її тіло раптово звела судома, і Ральфові разом з лікарем довелося тримати Керолайн.

Поговорити з Ральфом у кімнату очікування на третьому поверсі прийшов не доктор Літчфідц, а доктор Джамаль, невропатолог. Тихим, заспокійливим голосом він повідомив, що стан Керолайн стабілізувався, але її залишать у клініці на ніч, а вранці її можна буде відвезти додому. До того ж необхідно купити деякі медикаменти — таблетки, щоправда, дорогі, але дуже ефективні.

— Не слід втрачати надії, пане Робертсе, — спробував заспокоїти Ральфа доктор Джамаль.

— Звичайно, — погодився той. — А приступи будуть повторюватися, лікарю?

Лікар посміхнувся. Спокій його тону підсилював м’який індійський акцент.

І хоча доктор Джамаль не сказав відверто, що Керолайн помирає, він так близько підійшов до істини, як не насмілилася зробити це жодна інша людина впродовж усього цього страшного року, коли Керолайн боролася за своє життя.

— Нові ліки, — сказав доктор Джамаль, — можливо, запобігатимуть повторним приступам, але хвороба досягла такої стадії, коли годі що-небудь передбачити. На жаль, незважаючи на всі старання лікарів, пухлина продовжує збільшуватися. Можуть виникнути проблеми з координацією рухів, — намагаючись говорити якомога спокійніше, закінчив доктор Джамаль. — До того ж я відзначив певне погіршення зору.

— Чи можу я провести ніч біля неї? — запитав Ральф. — Керолайн буде спати краще, знаючи, що я поруч. — Помовчавши, він додав: — Як і я.

— Звичайно! — доктор Джамаль повеселів. — Чудова ідея!

— Так, — тужно погодився Ральф. — Я теж так вважаю.

Отже, він сидів біля сплячої дружини, прислухався до постукування і думав: «Дуже скоро — може, восени або взимку я знову опинюся з нею в цій кімнаті». Думка здавалася пророчою. Схилившись, Ральф поклав голову на простирадло, що прикривало груди дружини. Він не хотів більше плакати, але не зміг стримати сліз. Постукування. Таке голосне й безперестанне.

«Хотілося б мені взяти за барки того Вісника, чий хронометр так безупинно стукотить, — подумав він. — Я розірвав би його на шмаття. Бог свідок».

По опівночі Ральф задрімав у кріслі, а коли прокинувся, повітря стало прохолоднішим, аніж за всі попередні тижні, і Керолайн уже не спала, а дивилася на нього ясними очима. Вона здавалася цілком здоровою. Ральф відвіз її додому й намагався робити все, щоб останні місяці вона прожила якомога спокійніше.

І він нескоро знову згадав про Еда Діпно.

Поки літо переходило в осінь, а осінь в останню зиму Керолайн, думки Ральфа були перейняті хронометром Вісника Смерті, який, здавалося, стукав усе голосніше і голосніше, хоча й повільніше.

Але зі сном у нього ніяких проблем не виникало. Це сталося пізніше.