На судно Ягнич ще й зараз поки що сторонніх не пускає (довершуються опоряджувальні роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостинністю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсім прибрано, ще не доведено до повного ажуру.
— Тільки цур! — попередив він шахтаря. — Про хвороби ні слова на судні. Є таке неписане правило моряків.
— У тих, хто в шахті, теж є чимало своїх прикмет... Де небезпека — там і прикмети...
З перших кроків їхніх оглядин стався для Ягнича зовсім непередбачений конфуз: в одному із закапелків судна, на вузлуватім килимку, що його власноручно вив"язав Ягнич з обрізків каната... купа з"їдин чиїхось!
Огризки ковбаси, шмаття газет, консервні бляшанки з недо"їденою салакою... Шахтар, правда, нічого не сказав, людина чемна, але ж помітив, і цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало від сорому.
— Кандибенка сюди! — гукнув він розлючено у глибину судна.
З"явився хлопець у комбінезоні, досить охайний, з виразом на обличчі незлобивим, трохи насмішкуватим.
— За вашим викликом, — і навіть зробив у повітрі бублик рукою, тобто спробував козирнути.
— Твої з"їдини?
— Салака оця? А що ж нам їсти? Рибця нема, осетрини теж, а за ікру вже й не говоримо!..
— Підбери, а не патякай, — стримуючи гнів, наказав Ягнич. — Ганьба. Отак насмітити на судні... Недарма я хотів тебе, невтьопного, ще три дні тому списати.
Хлоп"яга ще тупцявся, не поспішав прибирати, сподіваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але під невідступним поглядом Ягнича таки заходився нехітьма згрібати в газету рештки обіднього банкету.
— Куди накажете? — труснувши своїм добром, запитав насмішкувато.
Ягнича це ще більше розлютило.
— Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно мені було! Очі мої не бажають бачити більше такого розгильдяя!..
Пішов-похилитав хлопець із своєю ношею, і хоч послухався, виконує наказ, проте Ягничеві настрій було геть зіпсовано. Обличчя поблідло, вуса наче наїжачились, шахтар змушений був навіть заспокоювати його:
— Та не реагуйте ви так... Як на все зважати — нервів не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур"ян...
Нелегко було зараз розважити оріонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звісно, для такого жевжика Ягнич смішний, і робота його смішна, — звихнувся на забавках моряк позаторішній... Та, може ж, не всі так думають.
Шахтар — ось хто, виявляється, здатен був оцінити його кількамісячний труд! Всюди дерево, мідь та латунь, і все не стандартне, не наштамповане, а більше ручна та яка вмілицька робота! Тільки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в"язані з каната килимки, міцні, з дубового дерева збиті столики, а коло них замість стільців нарізані з суцільного дуба кругляки (всі річні кільця можеш на них розгледіти), з кутків лисняться бочечки дубові (уявляйте, що — з ромом), на їхніх округлостях вирізані грона виноградні та веселі лев"ячі пащі. Ілюмінатори з різнобарвного скла, мов вітражі, створюють незвичне, фантастичне освітлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночі над головою знову ж таки куті з чорного металу візерунчасті ліхтарі на взірець старовинних. Та найбільша тут гордість Ягничева — корабельна ринда-дзвін, справжня, без підробки... Все на місці, все припасовано, як треба, і головне, почувалось, що все це робилось з любов"ю.
Оглядали витвір уважно, нічого не минаючи, аж поки, нарешті, вибравшись із суднових лабіринтів, опинилися нагорі, біля стернового колеса.