Книги

Берег любові

22
18
20
22
24
26
28
30

Як у далеку дорогу, проводжає Інна задумливим поглядом батька на його узвишші й поруч із ним білоголову постать брата-штурманця, що застиг у трудовій зосередженості. Далі й далі відпливають комбайни у своє хлібне, що світиться золотавістю, море, і одразу звивається довкруг агрегатів перша курява: поки що легка, димчата, напівпрозора, а завтра вона вже тут стане хмарами, густим потужним вітриллям розгорнеться над цілим степом...

Кінчилося свято, починається довгий, жилавий, багатотрудний будень. Почуваючи всю його важливість, люди швидко роз"їжджаються, помайоріли стрічками дівчата у відкритім кузові машини, збирає свою апаратуру кінохроніка, а в цей час шляхом від Кураївки мчить мотоцикліст. Нельчин Сашко вітром підлітає верхи на чиїсь чортопхайці, різко загальмувавши, звертається просто до Ягнича:

— Вам радіограма!

І подає йому квадратиком складений бланк. Ягнич узяв бланк, потримав якусь мить у тремтячій від хвилювання руці й, ніби не вірячі, що це йому, передав Інні:

— Прочитай...

Радіограмою Ягнича запрошували на «Оріон» взяти участь у престижному рейсі.

Потім знову будуть місячні ночі, без розімлілостей літа, коли вже й осінь озветься, загуркоче першими штормами і десь звідти, з розвированої місячної безвісти, як із глибин Всесвіту, невідома сила гнатиме й гнатиме буруни на цей берег, де на піщаному пагорбі, на джумі, ледь бовваніє дівоча задумлива постать.

Стоїть у мрійнім чеканні людина, а море гуркоче («грає» — як мовилось у піснях), і щось ніби магічне є в цих його вічних неспокоях, в нескінченно лисніючих під місяцем бурунах. І ось о тій порі, коли все надбережжя вже пов"ється снами чи слухатиме могутню музику прибою, коли тільки місяць ясно й самотньо горить у небі та хмари, розкидані де-не-де сріблясте біліють, наповнені світлом, —  тоді виходять навстріч місячному гуркоту моря двійко білих гусей, Овідієвих чи, може, Коршакових, що вдень нишкнуть собі по бур"янах, а як тільки ніч... Що їх підіймає з ситого їхнього затишку й виводить сюди, на збезлюднілі піски берега? Що вони чатують? Що знаходять вони для себе в цих світлих розвированих ночах? Невже якась давня сила інстинкту їх підіймає, віддалений спогад про те, коли вони ще вміли літати? Може, вони й зараз у своїх пташиних снах спроможні бачити себе в леті, відчувати напругу крила? Чи спати їм не дає якраз оця магія ночі, з гуркотом моря, з місяцем, з бурунами?

Ідуть гуси парою бережком. Пристоять у тім місці, де вітрильник защух на березі, Ягничів ковчег, «піратська», таверна. Людей нема, а ліхтарі горять, підвішені на бортах, ліхтарі старовинної форми, —  такі тьмаві світильники, певне, стерегли колись тишу портових вуличок середньовічних міст. Німфа-русалка у вечірнім освітленні ще більше вражає, вона мовби вилітає пружно з грудей корабля, жива й усміхнена, пориваючись кудись понад розбурханість моря, не знаючи втоми у своїм непорушнім вічнім стремлінні...

Буруни й буруни гуркочуть там, де влітку тихо мерехтіла Овідієва доріжка.

Перевальцем, поважки йдуть птахи берегом, лишаючи візерунки лапатих слідів на мокрім піску, —  буде їх видно вранці. Зрідка перегелгуються на ходу, перемовляються своєю, тільки їм зрозумілою мовою.

Підійшли, зупинились — дві грудки снігу біліють перед джумою. Наче питають, загледівши постать:

— Хто ти?

Пристоять, перегелгнуться і знову рушать далі. Якась є сумовита загадковість у цих їхніх щонічних виходах із насиджених бур"янищ під самі бризки та гуркоти бурунів — бурунів безконечності. Щось невикорінне їх вабить сюди, когось ніби чатують без сну, вслухаючись у розвировані простори нічного безмежжя. А там десь, за далеччю відстаней, під сліпучим днем у цей час іде «Оріон», на всіх вітрилах летить над глибинами до рідних своїх узбереж.

1975-1976

--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua