Пробувала потім розпитати його про пережите там.

Але Віктор неохоче піддававсь на її розпити; коли торкалася цієї теми — весь час відчувався його внутрішній спротив.

Мало, мовляв, цікавого. Відбував, та й усе. Алігаторне життя.

— Збоку можна подумати, що суддям і робити нічого, а воно...

— Поки що є кого стригти, —  всміхнувся з гіркотою. —  Один наш казав: куди це годиться, що стільки ходить по планеті нестрижених... Треба ними зайнятись.

Ці тюремні дотепи їй не були до серця, іншого ждала від нього. Хотілось їй почути, як він там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк і ніч його мучила совість серед того алігаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнішрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому... Можливо, щось подібне й було, бо звідки ж з"явилась у нього оця незвична притихлість, задума й ледь помітна прижуреність в очах? Біля рота покреслились складки гіркоти, руки загрубіли, в затверділих мозолях.

— Важко було?

— Легко там не буває, Інно. Заклад, як відомо, суворий, виправно-трудовий. Орденів там не дають, та все ж Віктор твій завдяки працьовитості не раз заживав ласки адміністрації. —  Його самоіронія знову приправлена дозою гіркоти. —  В ізоляторі не сидів, працював без симуляції, робив усе, щоб тільки знов опинитись серед нестриженого людства.

— І опинився, вітаю... А де був — туди, гадаю, дорогу забудеш.

— Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Віктор твій там залишив після себе непогану пам"ять. Самих тільки цінних раппропозицій скільки подав, рухаючи прогрес, —  знову казав він напівжартома, з гіркою осмішкою.

— Які ж то були пропозиції?

— Для тебе в них нічого цікавого.

— Мене цікавить усе, що з тобою зв"язане. Розкажи.

— Якщо так — слухай. З підказки Веремієнка Віктора був установлений в деревообробнім цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусідові койкосітки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливі думки про новий спосіб сушити онучі... Все це він говорив з жорстоким усміхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Інні. —  Ну, а коли вже роздирати рани...

— Годі, не розказуй, —  з болем сказала Інна і взяла його за руку, велику, розплескану, в затверділих горішках мозолів, взяла й міцно затисла у своїх маленьких долонях.

Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напівдитяче в цьому мовчанні, в німому сплетінні рук. Так було їм найкраще. І не мало значення, що біля його розбитих шкарбанів так контрастують її лаковані босоніжки, що поруч з грубим брезентом холош ще більше вирізняються дівочі стрункі ноженята, загорілі до пшеничної золотавості, туго налиті життєвою снагою.

— Пісні, чув, складаєш? — згодом запитав Віктор, втупившись поглядом у пісок і, як Інні здалося, ховаючи насмішкувату міну.

— А що — ти проти?

— Чому. Заняття не з найгірших... «Берег любові» днями тут місцева радіомережа передавала...

— Ну, і як?