«А я хіба відрізняюся? Коли я вночі лежу в ліжку, то бачу обличчя мертвих».

— Ця справа не зводиться лише до вбивства Їґерів, — сказав Корсак. — Тепер маємо ще одні рештки.

— Думаю, тепер Джої Валентайн може спокійно жити, — сказала Ріццолі. — Ми вже знаємо, звідки взялася темна волосина, — вона належала жертві, убитій раніше.

— Я не закінчив із Джої. Потрібно ще покопатися.

— Щось маєте на нього?

— Шукаю…

— Знадобиться дещо солідніше, аніж давнє звинувачення у вуаєризмі.

— Але цей Джої ненормальний. Не може нормальна людина ловити кайф від розмальовування ротів мертвим бабцям.

— Щоб убивати, мало бути ненормальним. — Ріццолі подивилася на будівлю, думаючи про Мору Айлс. — Певною мірою ми всі ненормальні.

— Так, але ми нормальні ненормальні. А Джої… Він геть збочений.

Ріццолі розсміялася. Ця розмова перетворилася на абсурд, і вона вже не намагалася знайти в ній якийсь сенс.

— Що я такого сказав?

— Усе це починає тиснути на мене. — Ріццолі обернулася до своєї машини. — Я маю повернутися додому і трохи поспати.

— На наступний огляд приїдете?

— Приїду.

Завтра ввечері Айлс разом із антропологом-криміналістом мали оглянути рештки іншої жінки. Ріццолі не бажала знову приїжджати до цього будинку жахів, але уникнути обов’язку не могла. Вона підійшла до машини й відімкнула дверцята.

— Агов, Ріццолі! — крикнув Корсак.

— Що?

— Ви вечеряли? Хочете бургер?

Будь-хто з копів міг отак запросити іншого. Розслабитися на кілька годин із гамбургером і пивом після важкого дня. У такому запрошенні не було нічого особливого чи неправильного, і все-таки Ріццолі стало незручно, бо вона відчула самотність і відчай, які крилися за цими словами. А вона не хотіла потрапити в клейку павутину поривань цього чоловіка.