•

Еммі любила котів. Еммі любила старі дерев’яні будиночки з кріслами-гойдалками на ґанку; а також: горілку, кидати дротики в мапу на стіні під час пиття горілки; вірила у фатум.

В останньому вона була неабияким фахівцем.

Ось чому Еммі була твердо переконана, що рішення переїхати сюди – правильне. Без жодних вагань і щонайменших сумнівів. Через вісім років після нашої останньої зустрічі невідворотна доля знову звела нас разом, наші стежки знову перетнулися в тьмяному приміщенні бару. «Це знак», – сказала вона. Я була тоді п’яна і сприйняла її слова як цілком логічні, наші думки переплелися в химерному хитросплетінні.

Коти, мабуть, теж були знаком – лиш незрозуміло, що він означав. А ще: супермісяць, світлячки, які замерехтіли в унісон із гучним сміхом Еммі, і вологе навколишнє повітря, таке густе, хоч ножем ріж.

Тепер щоразу, коли ми чули дивні звуки, коли я зненацька підскакувала на старому обшарпаному дивані чи на стільці за обіднім столом, Еммі знизувала плечима, промовляючи: «Просто коти, Ліє».

Проте ще декілька тижнів мені снилося, що під нами живуть великі страшні потвори. І щодня, виходячи з дому, я, наче мала дитина, перестрибувала сходи на ґанку, уявляючи, що під ним, згорнувшись клубком або припавши до землі, причаїлися в темряві потвори, тільки жовті очі блищать. Змії. Єноти. Безпритульні скажені собаки.

Не далі як учора один із колег-учителів сказав, що на його подвір’я забрів ведмідь. Ось так: на подвір’ї ведмідь. Наче це буденна річ, на яку не завжди звертаєш увагу. Графіті на мосту чи перегоріла лампа на вуличному ліхтарі. Просто ведмідь.

– Не любите ведмедів, панно Стівенс? – запитав він, вишкірившись у посмішці.

Це був старший вайлуватий чоловік, обручку на його пальці з обох країв покривала напнута шкіра, він викладав історію і, здавалося, віддавав їй перевагу перед реальністю.

– А хто їх любить? – перепитала я, намагаючись розминутися з ним у коридорі.

– Мабуть, вам варто полюбити ведмедів, якщо вирішили мешкати в їхньому краї. – Він говорив надто голосно. – Це їхній дім ви забудовуєте. А де ж їм ще бути?

Загавкав сусідський пес, і я втупилася в щілину між шторами, чекаючи появи перших променів світанку.

У такі моменти, попри всі попередні очікування – розпочати нове життя в чарівному дерев’яному будиночку з кріслами-гойдалками, щодня милуватися природою й дихати її неймовірним повітрям, – все ж таки мені страшенно бракувало міста. Я жадала його, як насолоди від першого ковтка кави вранці, як захоплення від гонитви за сенсацією, як захвату від появи свого імені на сторінках преси.

Спершу, коли я тільки-но переїхала сюди влітку, це був період блаженного спокою – кожен день тішив відчуттям умиротворення та відсутності думок. Прокинувшись уранці, я готувала собі каву, босоніж спускалася дерев’яними сходами з ґанку, відчувала дивовижну близькість із землею, з незнаною досі стихією: мої ступні безпосередньо торкалися ґрунту, травинки пролазили між пальців, місцина ніби приймала мене, вбирала в себе.

Але були й такі дні, коли замість спокою з’являлася порожнеча і я відчувала всередині якесь заворушення, наче спрацьовувала м’язова пам’ять.

Іноді я собі фантазувала: от би з допомогою якоїсь руйнівної шкідливої програми хтось вивів із ладу інтернет, видалив би там усе про нас. Я змогла б тоді повернутися. Почати все спочатку. Стати тією Лією Стівенс, якою збиралася бути.