— Скотина!!! — Вiн занiс руку для удару, але тут трапилося непередбачуване: Лаврентiй перехопив руку i стусонув у вiдповiдь лiвою. Хлопець пролетiв кiлька метрiв, вигнувся дугою i гепнувся, смикаючи ногами, на капот джипа. Борис стояв, i йому видавалося, що дорога на дамбi вибiгає швидкою ескалаторною стрiчкою. Ще один, пiдстрибнувши, як м’яч, гургонув пiд ноги жiнкам, а третiй, повторюючи: «Ну… Ну… Ну… давай…» — зiгнувшись у якусь неправдоподiбну позу, вiдходив до гурту. Але Лаврентiй розвернувся i спокiйно пiшов. Борис хотiв крикнути, щоб не чiпали старого, але чому, i сам не знав, проте промовчав; у головi гуло, кров приливала, вiдливала, лишаючи пiсля себе пусте тiло, а сама ця падлюча кров кудись зникала. Тiльки тодi вiн очуняв, коли побачив, що його охоронець пiдбiг i навiдмаш ззаду ударив рукояткою пiстолета по головi старого. Щось хруснуло, потiм затупали ноги, i чоловiки, одягненi у чорнi костюми, почали збiгатися вiд своїх машин. Запрацювали ноги, загули кулаки. Лаврентiй мовчки борсався, спочатку вiдбивався, а потiм його рухи зробилися кволими, мов у сонного, i скоро вiн витягнувся на повен зрiст, даючи змогу ватазi безборонно тарабанити по тiлу ногами, руками; дамочки визирали, витягуючись на шпильках. Одна навiть не пошкодувала фотоапарата i ним вдарила старого по головi. Потiм Борис зрозумiв, що спостерiгає за подiями з прихованою насолодою, бо давно не вiдчував на своїй шкiрi тремтячих пальцiв пригоди; як i кожен пропечений авантюрист, вiн був просто у захватi вiд легеньких пригод, якi, здавалося б, мали стосунок до нього, але зовсiм вiддалено, наче за склом, наче у солодкому тривкому снi, коли прокидаєшся мiцним, здоровим, юним i повним сил iдеш завойовувати цей неприхильний до тебе свiт, пiдминаючи його пiд ноги з кожним кроком. Тож вiн розраєно дивився на танець чорних тiл над Лаврентiєм, доки йому це не обридло вкрай, наче пригадавши, що їх чекає вдома добрий стiл, гарнi жiнки, приємнi розмови i можна до ранку забутися вiд клопоту. I вiн крикнув, сполохавши купу вертливих голiв, вирвавши у сизiй сутiнi несподiвано, якогось бiса, образ Iлони:

— По конях! Облиште його! А то ще здохне.

Мужики вiдходили, копаючи по черзi, спльовуючи дiловито крiзь зуби.

— Гляди, вiн здохне, — запально, блискаючи чорними очима, сказав водiй, сiдаючи за кермо. I в якомусь часi ескорт рушив, вигинаючись короткою змiєю на бiлому, широкому, як стiл, степу, над яким цукровими горами сунули хмари.

У той день Iлона прокинулася вiд яскравого спалаху; вона рвучко сiла, скинувши пухову ковдру на бiлу пластикову пiдлогу, зiгнулася вся, за звичкою затиснувши долоню мiж ногами, пiд самим лобком, щоб мiзинець вiдчув клiтор, i її погляд падав, видавалося, на широке вiкно, закрите жалюзi. Ранiше страх її збуджував, але те, що розбудило її зараз, зовсiм не подiбне на страх. Вона сидiла довго, потiм розiгнула ногу, лягла на спину; вона очiкувала. Iлона не виносила запахiв, будь-яких; тому зараз у затiнках кольору сiрої пилюки потягнула носом, широко роздимаючи розкрилля, занюшила щось iнорiдне в затишку свого модернового помешкання, з висячими над самою пiдлогою червоними люстрами, з невеличкими емальованими тумбами, з картинами, що їх привезла з Францiї. Але цей великий дiм, майже не заставлений меблями, з широкими вiкнами, з кiлькома переходами в iншi помешкання, де зiбралася майже вся рiдня, прислуга, навiть робочi кабiнети батька, тестя, з трьома кухнями, двома барами, маленьким кiнотеатром, — все це колись давно, ще за часiв депресiї, коли Iлона запихалася шоколадом та транквiлiзаторами, вона вигадала у своїй головi, сидячи на дачi, серед синiх снiгiв, низького неба, зовсiм без найменшого натяку на мрiї, бодай мiзернiшi. I вiдтодi, як почав зводитися цей дiм, вона брала в усьому участь: пiдписувала папери, вникала у проекти, сама звiльняла i приймала робiтникiв. Це її наповнювало бiльшим празником, нiж нинiшнi подорожi столичного населення до супермаркету. За час будiвництва вона порвала будь-якi знайомства, повернулася в Соснiвку, закинувши свою напiвбогемну квартиру в центрi мiста, навiть не розумiючи того, що поховала там велетенську кiлькiсть друзiв, рокiв; одним iнстинктивним порухом вона поховала минуле, не думаючи про майбутнє. За час будiвництва, вiрнiше сказати, перебудови, ламалися стiни вiдразу в кiлькох квартирах, вона змiнилася фiзично: ледь помiтнi чорнi кола пiд очима, рвучка хода змiнилася манiрною ходою моделi; вона начисто забула свої лесбiйськi пристрастi, вiдкинула чоловiкiв як акт задоволення, а сприймала як грубу робочу силу, непомiрно тiшачись вiд самої думки, що зараз їй, саме їй повнiстю пiдкоряється це похiтливе стадо iдiотiв. Iлона так змiнилася, одягнувшись у сiрий, гарного крою шерстяний костюм, що навiть Борис, зараз брезклий, з водянистим поглядом, великим черевом, на дебелих, мiцних, ще спортивних ногах, з вiдвислим задом колишнього спокусника, призупинявся i довго, як для нього, дивився у кушпеліннi, нанизаному на сонячне промiння, на неї: як вона легко пурхає мiж риштувань, смiється, вiддає накази, пiдписує папери, розраховується, прискiпливо циганячись за кожну копiйку.

— У цiєї баби таки дiйсно пацанячий розум, — сказав вiн, прикриваючи свої водянистi бульки сiро-рожевими повiками; батько лише вiд задоволення потер долонi, пiдiйшов рвучко до доньки, обiйняв за плечi i щось дуже швидко заговорив. Борис дивився на цю пару, напевне, невiльно порiвнюючи обох, але нiчого спiльного не знаходив; часто вiн навiть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмi, з беретом на стриженiй по-хлоп’ячому головi: вона сидить на стiльцi, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужикiв, що ламали перегородки, а ковзав десь пiд стелею; вiн також помiчав, як змiнився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жiнок з давнiх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часiв у всiляких закордонних вiдрядженнях: пару ґудзикiв розстебнуто, видно красиву лiнiю грудей; вишневi, ледь пiдфарбованi губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубiв. У такi години вона сама себе вiдчувала надмiру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тiльки щиро звела догори чорнi брови. Головне, зараз вона вiдчувала свою жiночу силу. Її тiшило, що Борис кожного разу пiсля вiдвiдин будiвництва кидався до своєї спортивної машини кольору черi i мчав у мiсто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирiзняло її з тисяч самок, якi готовi розставляти ноги вiд одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Вiн напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Вiн вертiв головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, вiн говорив собi, що старiє, кидав авто на стоянцi i йшов кiлька кварталiв пiшки. Переднiчнi шовковистi тiнi беззвучно виповзали з-пiд його нiг, трiщало гiлля, шурхотiло листя. I в такi хвилини з ясним чоловiчим розсудом вiн говорив, що йому таки в життi здорово поталанило, що зустрiв таку жiнку, був у неї першим мужчиною i таке iнше. В один з таких походiв його здорово вiддубасила шпана, пограбувала. I став думати, що ця жiнка приносить гейби не лише радiсть, але i лихо. Так реальнiсть поволi, накочуючи новi подiї, стала повертатися до нього.

Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали. Iлона ставила стiльця i подовгу просиджувала в однiй з кiмнат, з широкими вiкнами на озера, закривши втомлено очi. Вона курила, пила легеньке вино, але нiхто упродовж двох тижнiв її не турбував. Напевне, вона теж уперше зiткнулась у життi з реальнiстю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. I це наводнювало її п’яною радiстю. Бiльше нiчого не хотiлося, окрiм як сидiти на стiльцi, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижнi вона не поспiшаючи облаштувала всi кiмнати, наче робила це все своє життя: батькiв кабiнет, спальнi, два бари, мiнi-кiнотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колiбрi та папуг, якi скоро стали жертвами котiв, що у великiй кiлькостi, всiляких мастей i порiд, вешталися домом. Пройшов, сплив повiльно в голубiй замрiяностi мiсяць, але гостей в домi не передбачалося, бо Iлона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинiшнє. Нi, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що намiцно переплiталася з минулим, i якимось невiдомим чуттям, далеким, як глухi удари, тектонiчнi поштовхи, це наганяло її неждано серед свiтлого чистого дня, заставляючи її груди пiднiматися трохи вище, а до щiк приливало фарбу; i вона, швидше потайки, очiкувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в iнших iпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тiло в екстазi страх або сама згадка про смерть; вона розумiла всю глупоту i безпомiчнiсть того минулого, а не iншого, того, котре буцiмто тримали її руки, її думки, її полишенi форм i видiнь фантазiї. Але вона, як i кожна людина, зiткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сiрою водою. Iлона, напевне, бiльше за всiх, шкодувала за тiєю пустиннiстю Соснiвки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вiтер, озера — це наповнювало її, наче пiсля статевого акту, радiстю перемоги, вiдкриваючи недоступнi перспективи майбутнього. Тодi це були майстровi, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарi, дiди котрих заселили цей простiр ще до подiй Жовтневої революцiї, вiдставнi генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, нi те нi се. Бiльше в її голiвку нiчого не помiщалося, але в її бездоннiй нетривкiй пам’ятi лишилися шматки обiрваних спогадiв: дерев’яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так бiля кожного двору. I дим, терпкий дим вiд спаленого листя або вiд плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потiм курним вугiллям. Вiд останнього вона весело щулила свої яшмовi, трохи розкосi, пiднятi по-котячому очi: час пролягав для неї зараз свiтлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нуднi пейзажi на Мальдiвських островах. Нiчого не вселяло в її iстоту суму вiдiрваностi вiд чогось, до чого б вона повинна належати: анi їхньої мови, анi їхнiх звичок, котрих навряд чи трималися останнi, вона не знала. Як i тi, що прийшли вiд чорнобильських лiсiв: коротенькi, кривоногi, з короткими поглядами конокрадiв. Так вона зiткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подiбний альтруїзм. Вона знала цiну людям, так принаймнi гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…

Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням. Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i не принципово, скiльки їй вже у дорослому вiцi не талдичили про Бога, вона сприймала це не бiльше, як слова; вона навiть не намагалася проникнути в саме розумiння вiри, бо воно у неї було вiдсутнє в дитинствi, юностi, iнтелiгентськi балачки вона приймала на рiвнi розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттiв. Вона переконувалася, що свiт уперто схиляється в її бiк, i якщо не капiтулює, то лише тому, що так треба. Далi Iлона вiдмахувалася вiд пропеченої пустки: їй згадувався, вiрнiше, вона ловила вiдлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквiлiзатори, поглинала шоколад, слухала сльозливi романси, перелистуючи по десять разів на день домашнiй, тобто сiмейний альбом. Цього вона теж не хотiла: анi м’яких капцiв, анi чоловiка з водянистими очима та зачiскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для iншого, i це невiдоме iнше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.

I те, що вiдбулося в той день, захопило її вже не так несподiванкою, як додало впевненостi у своїй вибраностi. Хтось iз сiм’ї запросив дизайнера, але не вона. Iлона не хотiла, щоб у її свiт влазила чиясь рука, напевне, страшачись, що це злякає її гостей з нового минулого. Але так трапилося, що гостi з минулого, теперiшнього її майбутнього, прийшли без виклику.

Люди не люблять складних комбiнацiй — це вона знала. Та коли до просторого холу, що нагадував мiнiатюрний женевський вокзал, зайшла Єва, вона мимоволi повторила той жест, що i в задрипаному соснiвському унiвермазi; цього разу вона не так швидко прийшла до тями, дивлячись своїм нерухомим яшмовим поглядом, як, купаючись у теплому листопадовому сонцi, що медовими потоками лилося крiзь склянi вiтражi, поволi, погойдуючи зовсiм вульгарно для красивого, наче вилiпленого тiла, йшла та, на яку вона, Iлона, чекала. Люди передбачають простоту подiй, але життя вибудовує надто складну схему в їхнiх головах, доки вона не випрямиться, не загуде однiєю натягнутою струною, що недавно була пружиною; i ця срiбна, тремтяча струна прошиє їхнє життя, змiнить на краще, — так видається в дуростi оманливого людського кошмару, маячнi, а насправдi все так просто. Вона йшла, та, на яку чекали: каштанове до мiдi волосся, завите вiд природи у тугi кiльця, а потiм невидимою рукою розпущене, тремтiло тугими джгутами, билося об плечi, затягнутi у модний светр; вся постава, наче умисне злiплена: тонка талiя, пропорцiйний округлий зад у бiлих штанях, пiдкочених до колiн. Правильний овал обличчя, велетенськi синi очi з темними вiями, широкими, мов крильця метелика. Округлiсть грудей, невеликих i не малих, плавно ховалася пiд вовною, але вгадувалася чiтка лiпка, чiткий малюнок; ця дiвчина несла якийсь невiдомий свiтлий празник. Вона до болю жiноча… принаймнi з першого погляду так видалося усiм, навiть Iлонi, що сидiла на плетеному китайському стiльцi пiд червоною стiною вiтража. Вона не встала, не йшла назустрiч, а продовжувала пропiкати вiдстань мiж собою i Євою нерухомим змiїним поглядом, легко, здавалося, безтурботно, трохи зацiкавлено ковтаючи розбавлене вiскi, щоб позбутися нудного настрою, легкого нежитю, надокучливої думки про дизайнера, якого запросила сiм’я. Здавалося, нiчого її бiльше не хвилює i не передвiщає чогось iншого. Вона напевне знала, що це дизайнер, але не подавала виду. Борис зiйшов з мармурових схiдцiв, трохи вiдсапуючись, пiтнiючи вiд вчорашнього, й Iлона помiтила жовтий похiтливий блиск у його очах. Напевне тому, що свiтло з вiтражiв переплутало всi предмети, Єва пiдiйшла до Бориса, який виповз з тiнi поважною бiлою комахою, обтираючи хусткою чоло. Вона назвала себе, не привiталася, а просто сказала:

— Єва! Я дизайнер… Чи правильно я знайшла дорогу? Правда, холодно вже! — усмiхнулася, утворивши ледь помiтнi ямки на щоках, що взагалi вибило Бориса, а Iлона роздратовано чомусь подумала, що так, як говорить вона, так, як Єва будує речення, роблять тiльки плебеї. I, напевне, не далека була вiд iстини, хоча правдою було те, що Iлона перелякалась Євиної вроди, злякалася власного сум’яття i того, що у неї мiж ногами зародився маленький вулкан. Той вулкан поволi перебирався до грудей, шугонув вогнем у голову, але за мить Iлона себе опанувала, пiдвелася, знову сiла, зрозумiвши, що не готова до такої зустрiчi, i, схрестивши на грудях руки, розвернулася обличчям до вiтража. Борис взяв делiкатно пiд лiкоть Єву i повiв нагору. Iлона, зачекавши, коли свiтла амбразура, квадрат дверей м’яко закриється за ними, з усiєї сили брязнула склянкою об пiдлогу, спостерiгаючи iз щирим захватом за тисячами маленьких осколкiв, що зiрочками розсипалися вiзерунковим рiзнокольоровим паркетом.

— Ти подивись на них, — тiльки i сказала. Бiльше того дня вона не бачила Єву.

Цiлу нiч вона не спала, простоявши бiля дзеркала, розглядаючи своє тiло: нiколи Iлона ще не вiдчувала себе такою старою, хоча їй виповнилося лише двадцять п’ять рокiв. На ранок вона викликала до себе Вучєтiча, косметолога, пасивного гомосексуалiста. У Вучєтiча простодушне, але вродливе, майже жiноче обличчя. Голос хрипавий вiд курива та скажених доз кокаїну. Вiн упевнено голив їй лобок, пiд пахвами, розповiдаючи всi столичнi плiтки, а вона раз вiд разу, зазивно смiючись, щипала його за круглi сiдницi, обтягнутi червоними шовковими шароварами спортивного крою.

— Може, спробуємо?!

Вучєтiч вертiв задом, роздвоюючи половинки, закочував дурашливо очi, висолоплював довгого червоного язика.

— Якi можуть бути дiла у хар-о-ошого мальчика з двожопими крокодилами, — i вони разом засмiялися. Але напруга не спадала — це метким оком пригледiв Вучєтiч: шкiра на сiдницях Iлони раз по раз тремтiла, соски набухли, задерлися догори. Вона задоволено слухала його довгi монологи, зверненi невiдомо до кого, пiдтрунювала на рахунок переспати з жiнкою, а потiм геть змовкла, притуливши неземну свою яшму великими вiями, поринула у напiвсон, з якого вона завжди поверталась упевненою, наче пройшла велику вiдстань, вiдрiзок шляху.

— Хто вона буде цього разу, пуся?! А?!

— Нiчого особливого. Стандартний набiр. Пошук сексуального партнера. Але боюся, що можу вляпатися, Вуля. Надто багато перешкод на шляху.

— Тодi вiдiйди. Або не заходь далеко, якщо вона неосвiчена в таких справах. Для чого тобi зайвий клопiт i мiгрень на голову?! Ти ж не чиста… Тобто ти майже натуралка, хоча я так тебе давно знаю, але так мало про тебе можна дiзнатися.

— Тодi чому в менi воно сидить?