— Влучно стріляти також враз не навчишся.
— Навряд чи ти витримаєш.
— Огнеслава ж змогла.
— Вона знала заради чого це робить.
Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час втечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли і похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:
— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?
— Як ти здогадався?
— Тобі ж пугач наші імена сказав?
Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.
— Перед тим, як під’їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач — розумний птах, але… не настільки, щоб…
Тепер вони сміялися вдвох.
Несподівано Віланда різко змовкла і застережливо підняла руку:
— Про це — пізніше.
— Ти щось відчуваєш?
— В чагарнику нас піджидають степовики. Їх небагато. Їдьмо вперед, може, впораємось.
До заростей наближались швидко, але сторожко.
Степовики вискочили із засідки з диким вереском, їх було не більше десятка, піших.
Перший відразу ж упав, збитий Диводановою стрілою. Ще двоє затанцювали на місці, затуляючи обличчя долонями.
Швидкі руки, вкриті ластовинням, вже вихопили із сагайдака наступну стрілу й лаштували до тятиви, але кинуті з обох боків аркани міцно стисли плечі Диводана. За мить він уже борсався в густій траві, марно намагаючись звільнитися.
Віланда зіскочила з коня, різко змахнула обома руками й випрямила їх над головою, розчепіривши пальці. Кілька нападників заскиглили, мружачи очі, але кінців аркану не випустили. В руці чаклунки зблиснув маленький кинджал — щосили вдарила ним по вірьовці. Ніж відскочив. Різонула повільніше — зісковзнуло лезо. Тоді вона швидко заворушила губами, але серед галасу та іржання годі було почути заклинання, враз підняту з ножем руку перехопив юнак у чорному, що непомітно підійшов ззаду.