— Це має значення для вас.
— Для мене важливе тільки одне: щоб ви повірили й не вважали мене божевільною.
Він подивився серйозно й уважно:
— Я вас вислухаю.
Вони зайшли до собору, присіли збоку на лавочці. Софія й сама здивувалась, як змогла так коротко, кількома фразами розповісти про себе найголовніше. Він не перебивав і не дивувався. Тільки тер скроню довгими пальцями лівої руки. І сказав лише: «Сподівайтесь на Бога», — але вона вилетіла, як на крилах, у вологе після дощу місто. Велелюдне і прекрасне.
Сподівалась.
І відчувала близькість дива.
Сьогодні вперше відчула його можливість так виразно.
Щось насувалося з усіх боків.
Витягла з сумки, що висіла на довгому ремінці через плече, тоненьку книжечку в твердій бордовій обкладинці. Франсуа Війон, «Великий тестамент» — з чотирьох слів знайомим та звичним було тільки «великий». На ходу розгорнула й почала читати із середини. Туфельки на високих каблучках вели звичним маршрутом, а в голові звивалося, спліталося мереживо химерних рядків:
Не помітила, як ноги мимохіть перемістили її з тротуару на дорогу, напереріз легковому автомобілю, що мчав просто на неї.
Завищали гальма. Той, хто сидів за кермом, зробив справжнє диво: так швидко зупинити машину на мокрому асфальті було просто неможливо.
Автомобіль ударив-таки в бік, хоч і не дуже сильно, руду жінку в зеленому плащі. Вона впала на одну руку, другою міцно тримала темно-червону книжечку.
Фонтан діамантових краплин, розбризканих колесами, ще не встиг торкнутися землі, а водій уже вискочив й опинився поруч, допомагаючи підвестися.
— Ви живі? Слава Богу! — і вже спокійніше докорив: — Хіба можна так вискакувати на червоне світло? Не дивлячись? Література понад життя? — нахилився, щоб допомогти їй обтруситись — і завмер.
Він дуже змінився, постарів. Чорна шкіряна куртка та джинси зробили його постать звичайною й типовою. На засмаглому обличчі — легенька сіточка мілких зморщок, у темному, коротко підстриженому волоссі — срібні нитки сивини. І світло-карі очі. Але вона впізнала б їх погляд і в тисячному натовпі — так він дивився тоді, коли тричі об’їжджав її в степу.
Мовчки стояли, дивилися одне на одного й не рухались.
А поруч скреготіли гальма — ззаду не могли проїхати, а зустрічні зупинялись, аби з’ясувати, що сталося.
Вони стояли, оточені машинами. Якийсь нетерплячий водій почав сигналити. Уїдливо дзвенів трамвай.
Юлій спитав ледь чутно: