— Добрий день, Олесю. Терентій Свиридович дома? — майор старанно витирав чоботи об в’язаний килимок.

— Дома. Заходьте, — Олеся взяла у нього шапку, обережно, наче це була якась крихка річ, почепила на вішалку.

— А ви… не в інституті? — невлад запитав Петришин і подумав, що ось зараз вона вислизне з передпокою і не вигляне з своєї кімнати, аж поки він не стане прощатися з Шелестом.

Олеся тріпнула довгими віями.

— Вихідний сьогодні, — тихо сказала вона, опустивши очі.

— Я й забув. Пробачте, — силкуючись говорити невимушено, махнув рукою Петришин.

Олеся вказала очима на двері, що вели до вітальні.

— Дядько теж часто забуває про вихідні дні. Хіба так можна, Арсене Тарасовичу? Вам нічого, а йому відпочивати треба, у нього хворе серце.

— То ви невдоволені, що я сьогодні до вас завітав?

— Що ви… Навпаки, — схаменувшись, вона захитала головою. — Навпаки, коли ви з дядьком удвох, мені чомусь здається, що він завжди почуває себе хороше. Він вас…

Голос Шелеста з-за дверей не дав їй скінчити.

— Заходьте, майоре, заходьте!

Шелест сидів на канапі, обклавшись газетами. Шовкова теніска і вузькі спортивного крою штани молодили його. На обличчі не видно було втоми, наче полковник відпочивав перед цим принаймні з тиждень.

— Вітаю, Арсене Тарасовичу. Сідайте. Сьогоднішні газети читали? Ще ні? Мені щойно принесли. Цікаві новини є, багато цікавого відбувається на білому світі… — Шелест підвівся, пройшовся по кімнаті, і Петришин, знаючи його вдачу, зрозумів, що на цьому «передмова» вичерпалася, бо полковник не мав звички довго зволікати. Він одразу ж переходив до діла — зайві балачки для нього були обтяжливими.

— Я вас слухаю, Терентію Свиридовичу, — сказав майор.

— Турбувати вас сьогодні не мав наміру, але довелося, бо новини є і у нас. — Очі Шелеста стрілися з очима Петришина. — Годину тому надійшло донесення. Минулої ночі до Грицька Горішнього завітала гостя, жінка. Вона викликала Горішнього з хати і мала з ним коротку розмову. Наші проводжали її потім аж до Остудова. Як виявилося, це донька уніата Квітчинського. Під час окупації він мав тісні зв’язки з гестапо та «службою безпеки» оунівців. Видно, донька йде батьковим шляхом. З нею розберемося. Зараз основне — Горішній.

— Як же він?.. — приховуючи хвилювання, спитав Петришин.

— Ранком він залишив дім, сів у автобус на Ранів. Настав час, майоре, зустрітися нам із Горішнім.

— Я прошу зачекати, Терентію Свиридовичу, хоча б до вечора.

— Ви певні, що він прийде до вас сам?