РОЗДІЛ 3

Роберт Ленґдон заклопотано переглядав свої нотатки на картках, коли шум коліс лімузина різко змінив тональність. Професор підвів очі — і здивувався швидкості, з якою вони подолали чималу відстань.

«Арлінгтонський меморіальний місток? Так швидко?»

Відклавши нотатки, він подивився на спокійні води річки Потомак, що неспішно текли попід ним. Над поверхнею води клубочився густий туман. Доречно названа Туманною Долиною, ця заглибина завжди здавалася досить дивним місцем для будівництва столиці країни. З усіх місцин Нового Світу батьки-засновники вибрали саме це драглисте болото біля річки, щоб закласти тут наріжний камінь свого утопічного суспільства.

Ленґдон поглянув ліворуч, через Припливний басейн, на граціозно-округлий силует меморіалу Джефферсона — Пантеон Америки, як його часто називали. Попереду за ходом автомобіля здіймалася у небо непоказна будівля меморіалу Лінкольна, чиї прямокутні обриси нагадували древній Парфенон в Афінах. А далі Ленґдон узрів центральний елемент міста: той самий шпиль, який він бачив із літака. Архітектурний аналог, що надихнув творців цієї споруди, походив не з римської чи древньо-грецької доби, а з набагато давніших.

То був Єгипетський обеліск Америки.

Освітлений знизу, монолітний шпиль монумента Вашинґтона непорушно стовбичив на тлі темного неба, неначе корабельна щогла. Ленґдон дивився на обеліск під гострим кутом, і цього вечора йому раптом здалося, що той немовби гойдається на хвилях, відірвавшись від свого фундаменту. Ленґдон раптом відчув і себе відірваним від фундаменту, неприкаяним. Його поїздка до Вашинґтона стала цілковитою несподіванкою. «Уранці я прокинувся з думкою про спокійний недільний відпочинок удома... аж раптом опинився за кілька хвилин їзди від столичного Капітолію».

Цього ранку, о четвертій сорок п’ять, Ленґдон пірнув у гладеньку, як скло, воду, розпочавши свій день зі звичних п’ятдесяти кіл у плавальному басейні Гарварду. Звісно, його фізичний стан був уже не той, як у студентські роки, коли він брав участь у загально-американських змаганнях з водного поло, але і досі професор мав вигляд цілком пристойний як на чоловіка сорока з гаком років — стрункий та підтягнутий. Єдина різниця полягала в тому, що тепер для цього йому доводилося докладати більших зусиль.

Коли Ленґдон повернувся додому о шостій, він розпочав ранковий ритуал розмелювання вручну кавових бобів з Суматри та смакування їхнього екзотичного аромату, що наповнював кухню. Однак цього ранку він здивовано завважив на дисплеї голосової пошти блимання червоного вогника. «Кому ж це не спиться о шостій ранку в неділю, га?» Ленґдон натиснув на кнопку і прослухав повідомлення.

«Доброго ранку, професоре Ленґдон. Мені страшенно шкода, що турбую вас о такій ранній годині. — У ввічливому голосі чулася помітна невпевненість та ледь вловний південний акцент. — Мене звуть Ентоні Джелбарт, я — виконавчий асистент Пітера Соломона. Містер Соломон сказав мені, що ви рання пташка... він увесь ранок намагався зв’язатися з вами, залишаючи повідомлення. Як тільки прослухаєте це повідомлення, зв’яжіться, будь ласка, з Пітером напряму. Мабуть, ви маєте його приватний номер, а якщо ні, то нагадую вам його: 202-329-5746».

Раптом Ленґдон відчув тривогу за свого старого приятеля. Пітер Соломон був бездоганно вихованою та чемною людиною, точно не з тих, хто телефонуватиме в неділю удосвіта. Хіба що в екстреному випадку, коли сталося щось лихе.

Ленґдон, не домоловши каву, поквапився до кабінету, щоб передзвонити.

«Дай Боже, щоб все було гаразд».

Відтоді як вони вперше зустрілися у Прінстонському університеті, Пітер Соломон, незважаючи на дванадцятирічну різницю У віці, завжди був для Ленґдона другом та покровителем, був для нього як батько. На другому курсі Ленґдон мав відвідувати вечірні лекції нештатного викладача — відомого молодого історика та філантропа. Соломон викладав із захопливою пристрастю, розкриваючи перед слухачами вражаючі образи семіотики та історії архетипів, і ці образи, у свою чергу, стали для Ленґдона тією іскрою, що згодом викресала у нього пристрасть до символів, яка захопила його на все життя. Однак не талановитість Пітера Соломона, а скромний погляд його лагідних очей — ось що спонукало тоді Ленґдона написати йому подячного листа. Молодий студент і мріяти не міг, що Пітер Соломон, один з найбагатших та найзагадковіших інтелектуалів Америки, колись відповість на його листа. Але Соломон відповів. І це стало початком воістину міцної дружби, що збагатила їх обох.

Відомий вчений, чиї стримані манери покоїлися на міцному підґрунті сімейного спадку, походив із супербагатої родини Соломонів, чиє ім’я карбувалося на будинках та університетських спорудах по всій країні. Як і Ротшильд у Європі, прізвище Соломон завжди ототожнювалося з містикою американської знатності та успішності. Пітер перебрав керівництво справами родини ще в молодому віці, після смерті свого батька, і тепер, у п’ятдесят вісім років, обіймав численні владні посади в різних галузях. Нині він обіймав посаду голови Смітсонівського інституту. Ленґдон час від часу під’юджував Пітера, що єдиною темною плямою на його бездоганному родоводі був диплом другорозрядного університету — а саме Йельського.

Увійшовши до свого кабінету, Ленґдон здивовано побачив, що від Пітера прийшов іще й факс.