— Хіба я кого експлуатую? Вони ж не в мене на службі, а в держави. І обслуговують не мене конкретно, а мою посаду. Знімуть мене, поставлять іншого, — вони так само обслуговуватимуть і його. В персональній машині возять не мене, а посаду, депутатом і членом ЦК обирають не мене, а посаду, ікрою годують не мене, а посаду.

— І Сироту в заступники дають не тобі, а твоїй посаді?

— І Сироту. Яка різниця: повар, водій, Сирота?

— Ти ж знаєш, який це інтриган і падлюка. Як же ти міг погодитися на його призначення?

— Москва. Все Москва. Він знайшов там якісь ходи, підліз до самого Генерального, ми тут усі безсилі.

— Ти ж колись розхвалював, яка Україна суверенна!

— Ну, в Конституції справді записано, але хто ж на це зважає? У нас колись Грушецький очолював Президію Верховної Ради. Чув ти про Грушецького? Ну, не має значення. Так от він ляпав де треба й не треба: суверенна держава, суверенна держава. Набрид так, що Суслов не стерпів, сказав Щербицькому: приберіть отого суверенного дурня, бо Леонід Ілліч чути вже його не може! А ти хочеш, щоб ми тут виказували характер, коли нам хоч і про того ж Сироту.

— Він там завтра якусь нараду проводить. Хоче розпинати Трохименка. Ти чув про це?

— Не чув.

— Хоч і чув, не скажеш. Не можете простити Трохименкові безвідвалки. Скажи Самотузі, щоб провів мене на ту нараду. Скажеш?

— Вважай, домовились. А щодо Сироти… Ну, що він тобі? Головне те, що ти мій брат.

— Треба щоб взаємно.

— Тобто?

— Щоб я був твоїм братом, а ти — братом моїм.

— Родова діалектика?

— Та ні, мабуть, метафізика.

…Столики в залі, де Сирота проводив засідання, були поставлені «зигзагом», так що всі присутні сиділи боком один до одного і вільно могли б спілкуватися не тільки з допомогою слів, а й жестами: впівока всі бачитимуть жестикуляцію навіть тих, хто сидить позаду. Чиновницький винахід для всіх категорій громадян, включаючи глухонімих.

Ми з Трохименком розташувалися посередині залу, зайнявши два сусідні столики. Сирота з’явився з потайних дверей за столом президії, в супроводі двох підскакувачів поважно наблизився до керівного крісла, обвів поглядом зал, наштрикнувся очима на мене, мерщій ляпнувся на місце головуючого. Я не бачив його тридцять років, хіба що по телевізору, але за цей час нічого в Сироті не змінилося. Та сама інтригантська фізіономія, те саме пошморгування носиком, те саме шарудіння словами. Мабуть, і ширінька в нього була так само пом’ята, як в студентські часи.

— Високоповажне зібрання, — прошарудів Сирота, — події значення справді глобального вимагають нашої змобілізованості, коли ми не можемо відсиджуватися в глухій обороні, а повинні завше бути готові до того, щоб дати належну відсіч, покіль ворог…

Далі можна було не слухати, та його ніхто й не слухав. Чиновний люд знав своє.