— Хто ж дозволяє і не дозволяє?
— Я не знаю! — застогнав він. — Я нічого не знаю! Це страшний світ, ти навіть не уявляєш!
— Що ж, — зітхнув я, — єдиний спосіб порятуватися від зла, як на мене, — боротися зі злом. Тобі бракує сили й відваги. Тоді рятуйся втечею.
— Поки я живий, я не можу втекти.
— Спробуй зробити це після смерті.
— Після смерті? Що ти говориш, Миколо? Хіба це можливо?
— Чому ж? Уяви собі: ти вмираєш на своєму високому посту. Де тебе ховають? На центральній алеї київського Байкового кладовища, посеред бронзових і мармурових дядьків, під якими значиться: «Секретар ЦК, міністр, Голова державного комітету…», і ти стаєш ще одним учасником цього ярмарку марнослав’я, цього параду убогості душ, який панував за життя і триває й по смерті… А є інший шлях, є вихід… Згадай генерала Де Голля. Вмираючи, він заповів поховати себе не в Паризькому Пантеоні поряд з Наполеоном, а в своїй родовій садибі, і щоб ніякого пишного похорону, нікого стороннього, ніяких промов, тільки рідні, близькі…
— Стій! — крикнув Марко. — Я вже здогадався! В мені ще не все вмерло, хоч що б ти думав про мене… Я таки зможу втекти від них, я розпрощаюся з ними навіки! Ось тут, сьогодні, оце зараз… Я напишу тобі заповіт, напишу, щоб після моєї смерті мене поховали в моїй рідній ЗашматківцІ, біля батькової могили…
— Ти забув про маму й про мене, — насмішкувато докинув я.
— Ви ще житимете, як я помру, ось побачиш, Миколо! Ти все це побачиш, бо я не витримаю… Цього не можна ні витримати, ні… Це прекрасна ідея! Я напишу заповіт ось тут, зараз і віддам його тобі на збереження… Самотуга! Де ти?
— Постривай, — спробував я охолодити його запал. — Ти ж знаєш ціну всіх заповітів у нашій державі? Не тривож Самотуги, хай чоловік подихає землею…
— Ні, ні! — тупнув ногою Марко. — Негайно і не відкладаючи! Самотуга, де ти? Я напишу, а він хай це оформить. Що? Треба завірити в нотаріуса? Хай привезуть сюди з району нотаріуса! Треба — то й з області! Я звідси не поїду, доки все не оформлю і доки…
Так дивний «документ» опинився в мене в сейфі, де я зберігав папери професора Черкаса, Оксанині фотографії і листи — все, що від неї лишилося. А які сейфи збережуть для мене погляд її довгих очей, погляд живий і погляд мертвий!
Професор Черкас не дожив півроку до того дня, коли пролунали слова «культ особи» і було нарешті сказано те, що давно знав уже весь світ: руки Сталіна в крові по лікті, до самих плечей, він плаває в цілих океанах крові, пролитої ним мовби в дикому несамовитому змаганні з найкривавішнми деспотами.
Не дожив професор Черкас і до тих величальних перестрибів, які демонструвала догідлива сусловська камарилья від «дорогого і улюбленого вождя і учителя товариша Сталіна», нашого дорогого Микити Сергійовича… і аж до «дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва».
Він не дожив і до обіцяного Хрущовим комунізму черед двадцять років, як і до брежнєвсько-сусловського зрілого, перезрілого і розвинутого соціалізму…
Не дожив він і до хрущовської формули комунізму: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація, плюс хімізація сільського господарства». До ленінської електрифікації, яка так і не пішла на користь людині (американський фермер має в своєму розпорядженні увосьмеро більше електроенергії, ніж наш колгоспник), додалася хрущовська хімізація, яка поклала початок остаточного донищення нашої землі.
Багато до чого не дожив Олексій Григорович Черкас, та чи й треба було доживати?
Він ще якось міг жити в отруєному ненавистю й жорстокістю повітрі, але на отруєній землі вже не міг.
Він упав на землю, і земля під ним заплакала, і ще довго плакатиме земля, та тільки хто почує той плач?