— Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, котра, тепер я знаю, написана іншою мовою, не англійською. Може, ви її прочитаєте?
Тарзан видобув з дна сагайдака маленького чорного щоденника і простяг його своєму супутникові.
Д’Арно подивився на титульну сторінку.
— Це щоденник англійця Джона Клейтона, лорда Грейстока, і його написано французькою мовою, — сказав він і почав читати щоденника, написаного понад двадцять років тому, який вміщував уже відому нам оповідь пригод, лиха та прикрощів Джона Клейтона та його дружини Аліси відтоді, як вони залишили Англію; щоденник уривався за годину до того, як автора вбив Керчак.
Д’Арно читав уголос, час від часу зупиняючись, коли його голос зривався від безнадії та відчаю, які читалися між рядками.
Подеколи він позирав на Тарзана, який сидів навпочіпки, мов вирізьблений, утупившись у землю.
Тон щоденника перемінився лише на згадку про дитину зникла звичайна нотка відчаю, яка проривалася протягом перших двох місяців перебування на березі.
З цього місця записи повнилися стримуваним щастям, що справляло ще гнітючіше враження, ніж усе решта.
Один запис звучав майже бадьоро:
“
І справді, на берегах сторінки вирізнялися слабкі відбитки чотирьох маленьких пальчиків та подушечка великого пальця.
Коли д’Арно закінчив читати щоденника, обидва деякий час сиділи мовчки.
— Ну, Тарзане, про що ви замислились? — спитав д’Арно. — Адже ця маленька книжечка розкриває таємницю вашого народження! Послухайте, таж ви — лорд Грейсток!
Тарзан похитав головою.
— У книжці йдеться лише про одну дитину, — відповів він. — Вона вмерла, квилячи від голоду. її маленький кістяк лежав у колисці відтоді, як я вперше увійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком та матір’ю біля хатини! Це і є та дитина, про яку йдеться в книжці; а таємниця мого народження лежить ще глибше, аніж перед тим, бо я останнім часом багато розмірковував про ймовірність мого народження в хатині! Я гадаю, що Кала казала правду, — сумно завершив він.
Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в його душі народилося рішення перевірити слушність свого здогаду — тим більше, що він знайшов єдиний ключ, яким можна було або розкрити таємницю, або назавжди поховати її в безодні невідомого.
Через тиждень подорожі несподівано вийшли на велику галявину. Поодалік стояло кілька будівель, огороджених міцним пакіллям. Між ними і селищем розляглося оброблене поле, на якому працювало кілька негрів.
Обидва зупинилися на околиці джунглів.