— Чекай.

Спустився вниз. Погаслий ноут манячив посеред столика, немов картина невідомого художника «Чорний прямокутник», і коли Богдан почухав пучкою контактну мишку, нічого не змінилося: останнім часом акумулятор тримав від сили години півтори. Очкасте дівчисько за сусіднім столиком старанно совало пальцем по екрану, де не було жодної картинки, лише текст, либонь філологиня, — а з акваріума в заглибині стіни за нею спокійно спостерігали великі сонні риби. Ледь-ледь ворушили напівпрозорими хвостами, поцяткованими в хитляві плинні крапочки. На риб Богдан міг дивитися нескінченно, вони його гіпнотизували, допомагали забути про все, навіть про час, от би завести такий акваріум у себе вдома… втім, ні, вдома — який сенс?

Час.

Він поклав комп у сумку, зачекав, коли намалюється кельнерка, і тицьнув їй сотку просто в руки; глипнула несхвально, побігла сходами і за хвильку повернулася, поклавши на стіл шкіряну кишеньку з рештою. Решту тут відраховували до копійки, за це Богдан особливо любив «Підвал». Плюс повільні риби, гвинтові сходи, традиційна, хоч і раз на раз не випадає, тиша і швидкий вай-фай. Але щодня тут сидіти все-таки влітало в копієчку — навіть якщо не брати нічого, крім чаю.

Відколи зателефонувала Леся, минуло вже дванадцять хвилин, схаменувся він. А до «Склянки» тупцяти хвилин двадцять, ну, можливо, десять, якщо навпростець, — але навпростець він ризикував заблукати, бо так і не навчився до пуття орієнтуватися в нелогічних сплетіннях зміїстих вуличок історичного центру. На робітничій околиці, де Богдан виріс і жив, уздовж однієї нескінченної вулиці стриміли сірі однаковісінькі гуртяги, і щоб не заблукати, достатньо було давним-давно, ще в дитинстві, запам’ятати номер, дві чорні цифри на вигнутій бляшці… До речі, як після тих-ото читань, що вони «до упору», повертатися додому через їхній район, пішки і з ноутом, він уявляв собі вкрай туманно.

Якщо Леся взагалі його дочекається. Може, вона відразу ж підвелася, сміючись, з-за столика, і всі решта, з ким вона там, теж повставали і рушили реготливим натовпом геть, яскраво малюючи одне перед одним, як він летітиме до них у «Склянку», висолопивши язика. Навіщо їй?.. ну, хтозна…

Ти бовдур, укотре констатував Богдан; злетів трикутними сходами, тримаючись зовнішнього, широкого краю. Ти ж однак підеш.

Він вийшов на вулицю. У «Підвалі» смачно і парко пахло випічкою, а повітря надворі здавалось пронизливо свіжим, наче розрізаний кавун чи трава з-під косарки. Вже геть споночіло. Продиратися заплутаними вуличками, не гублячи напрямку, йому не вдавалося навіть удень, тому Богдан обігнув півкварталу і опинився на проспекті. Раніше, ще до вступу, він бував у центрі добре як зо два рази на рік — однокурсники довго взагалі не йняли віри, що він тутешній: сказитися, як можна аж так не знати міста. Тепер ходив тут щодня, крім вихідних, пересуваючись складносурядною, але завченою вже напам’ять ламаною лінією — головний корпус, корпус мехмату, лабораторії, спортзал, бібліотека, — а проте воно й досі проймало, зачаровувало, перехоплювало дух. Надто вечорами.

Після темної вузької вулички-апендикса — раптове світло й широчінь, і доріжки миготливих вогнів, а посередині — нервом, мов опорна вісь, — алея низеньких дерев, обплетених сяйливими барвистими гірляндами… А ще вивіски з вітринами і столики центральних кав’ярень, вічно запруджені веселими ошатними людьми, і сила народу, цілі юрмища, які рухаються в обох напрямках, але завжди, чомусь переважно назустріч, — кольористе, гомінке, нескінченне свято.

Богдан розумів, що не має до нього жодного стосунку. І певно, не матиме ніколи. Та простувати проспектом було чудово — неначе летіти в космічному просторі, де зусібіч сліпучо мерехтять зорі й усім до тебе байдуже. Він міг так блукати годинами, точніше — дві години сорок хвилин відтоді, як зачиняється бібліотека, — і до останньої маршрутки, бо мав же якось дістатися додому. Варіантів у нього однак не було.

Час — він завше такий. Найнелогічніша, нерівномірна матерія: то провисне, безрозмірний і непотрібний — перебути його якось у кав’ярні, перебути в місті, перемолоти, вбити, — то несподівано забракне до краю, і мусиш кудись мчати, запізнюватися, встигати. Коли у Богдана завис був на два тижні годинник у майстерні (тоді він ще вважав себе ідейним противником мобільних телефонів: примха, звісно, надто коли тобі просто не дають на нього грошей), це був жах. Єдиний спосіб хоч якось опанувати час — постійно його контролювати. Щохвилини. Завжди.

У вуличному гаморі нереально було почути мобільник, та щось-таки вібрувало в сумці, Богдан стишив ходу, витягнув рурку: ні, здалося. Леся й на думці не мала передзвонювати, вона давно, сто відсотків, про нього забула. Пертися до «Склянки» тупо і безглуздо, значно краще просто собі погуляти, поваландатися містом, задерши підборіддя до чорного неба, де між карнизів старовинних будівель уже проступали світляні гірлянди, що пунктирно перетікали згори донизу, скидаючись на золотий зоряний дощ. Самому так добре. Нащо кудись іти?

Годі, урвав він себе. Вона ж дзвонила, кликала!., до речі, вперше в житті отак просто взяла і зателефонувала — запитати про завдання чи які завтра пари — це не рахується. І ми домовилися.

Потрібний поворот Богдан традиційно проґавив. Казали, що «Склянку» взагалі може знайти лише людина, яку вона покличе сама — з особливим придихом цю легенду переповідали приїжджі сільські дівчата, — та якийсь сенс притягати містику там, де цілком вистачало його особистого топографічного кретинізму? Повернув іще раз, силкуючись бодай приблизно визначити напрямок; що ж це за бісове місто?! Вогні проспекту давно залишилися позаду, і ось уже згас навіть спогад про них, начебто жодного освітлення в центрі й не передбачалося. Я банально заблукав. Лишається тільки знову вийти на проспект, потинятися ще трохи — і на маршрутку, і до дідька.

Аж ось вибухнув мобільний.

— Ти йдеш? Де ти є?!

Леся промовляла ображено і вимогливо, і трубка все-таки зволожилася в долоні, і він мовчав, глитаючи раз у раз, дедалі чіткіше розуміючи: щойно озветься — почне ганебно мимрити. І що ж він має сказати — що заблукав серед трьох вулиць?..

— Богдане?

Він завертів головою, шукаючи табличку з назвою — бодай конкретно відповісти на запитання! — і побачив їх. Вони йшли назустріч ґелґотливою щільною юрбою, яка поночі могла б видатись і ворожою, і загрозливою, та попереду всіх ішла Леся з мобільником біля скроні, Леся в коротенькому білому плащі, що майже світився в пітьмі, Леся, яка щойно, лише мить тому, рішуче і лунко вигукнула його ім’я… І теж помітила його, заледве перед тим, як вони зіткнулися носами, і засміялася.

А потім з’ясувалося, що він уже йде з ними, в самісінькому центрі юрми, напівнезнайомої, Леська завжди мала багацько друзів, не лише зі свого курсу, і всі галасували довкіл, навперейми, навперебій, хтозна про що: