Степан Бандера (1909—1959). До цього часу навколо імені Степана Бандери лідера Організації українських націоналістів (ОУН), точаться запеклі суперечки: дехто вважає його посібником гітлерівців і співучасником нацистських злочинів, дехто патріотом України і борцем за її незалежність. Одне слово, погляди украй полярні. Якою ж була ця людина, якими шляхами прийшла вона до українського націоналізму? Настав час подивитися на особистість Степана Бандери об’єктивно.
Р. Частій
Степан Бандера
Навколо імені лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери запеклі суперечки не стихають і досі: одні вважають його поплічником гітлерівців і співучасником нацистських злочинів, інші — патріотом і борцем за незалежність України. Уже майже два десятки років від проголошення незалежності України продовжують називати жителів західної її частини «бандерівцями», вкладаючи в це поняття виразно негативний смисл. У декого пошана до цієї людини сягає того, що вони називають Бандеру «героєм ХХ століття» і найвидатнішою особистістю у всій історії України. «Адепти» Бандери готові навіть канонізувати його, оголошуючи вже тепер зарахованим до сонму святих Української греко-католицької церкви.
Слово «бандера» в перекладі з іспанської мови означає «прапор», «стяг». І так сталося, що до людини з таким прізвищем потягнулися сотні тисяч людей. Було щось привабливе для них у цьому «прапорі». У пантеоні національних героїв сучасної України Степан Бандера посідає почесне місце «найбільшого» борця проти радянської влади. Його ім’ям називають вулиці, про нього пишуть у шкільних підручниках. Останнім часом навіть стало модно зображати його як антифашиста. Але чи не прийшла пора поглянути на цю людину неупереджено і чесно? Чи не настав час розвінчати створені міфи?
В атмосфері українського патріотизму
Степан бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини (нині — Івано-Франківська область), яка разом з іншими західноукраїнськими землями — Буковиною й Закарпаттям — до кінця 1918 року входила до складу Австро-Угорської імперії.
Його батько, Андрій Михайлович Бандера, 1882 року народження, був греко-католицьким священиком. Він походив із сім’ї міщан міста Стрия Михайла й Розалії (дівоче прізвище — Білецька) Бандер. Степанова мати, Мирослава Глодзинська, 1890 року народження, була дочкою священика зі Старого Угринова Володимира і Катерини (до заміжжя — Кушлик) Глодзинських. Згодом на місці тестя продовжував свою церковну діяльність батько майбутнього лідера ОУН. Степан був другою дитиною в сім’ї після старшої сестри Марти-Марії (1907 р. нар.). Потім у них з’явилися брати Олександр (1911), Василь (1915) і Богдан (1921) та сестри Володимира (1913), Оксана (1917) і Мирослава (померла в 1922 році немовлям).
Перші роки свого життя Степан провів у великій і дружній сім’ї і, як він сам писав, «в атмосфері українського патріотизму і живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів», адже його батько був патріотично настроєним українцем і дітей своїх виховував у цьому ж дусі. Удома в Бандер була велика бібліотека, і до отця Андрія часто приїжджали активні учасники українського національного життя Галичини, родичі та їхні знайомі. Великий вплив на маленького Степана зробили його дядьки Павло Глодзинський — один із засновників українських економічних об’єднань «Маслоспілка» і «Сільський господар», Ярослав Веселовський — депутат у Віденському парламенті, відомий у той час скульптор Н. Гаврилко та інші.
Будучи з дитинства вихованим у вірі і в українстві, Степан, за словами його сучасників, рано почав готувати себе до боротьби за свободу України. Уранці і ввечері довго і багато молився. Таємно від дорослих катував себе ланцюгом і колов голками, готуючись таким чином до поліцейських тортур. Проте такі «вправи», а також обливання холодною водою і багатогодинне стояння на морозі призвели до ревматизму суглобів, хвороби, яка переслідувала Степана все його життя. До речі, багато в чому через неї він не зміг відвідувати початкову школу, на відміну, наприклад, від своїх братів і сестер, які поєднували домашню і шкільну початкову освіту.
У 1914 році почалася Перша світова війна, в якій галичани взяли активну участь, звичайно, на боці австрійців. Маленький Степан став свідком запеклих бойових дій. Через їхнє село Старий Угринів кілька разів проходив фронт: у 1914 — 1915 роках і двічі в 1917 році. Востаннє важкі бої продовжувалися два тижні, і будинок Бандер був частково зруйнований. Але не тільки жахи війни особливо запам’яталися хлопчикові. Чи не сильніше на нього вплинули революційні настрої в армії царської Росії, які він і його близькі тоді завважили, а також прояви національно-революційних рухів і, як він згодом писав, «величезна різниця між українськими і московськими військовими частинами».
Сильно вплинула на Степана і щойно розпочата визвольна боротьба українців. Однією з головних подій, що залишили незабутнє враження, стало святкування возз’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу і те натхнення, що охопило у зв’язку з ним усі верстви населення.
У 1919 році Степан Бандера вступив до однієї з небагатьох українських класичних гімназій, що була в м. Стриї. Мешкав він у будинку свого діда. У гімназії викладали грецьку і латинську мови, історію, літературу, психологію, логіку, філософію. У 1925 році польська влада поділила її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. У гімназії Степан навчався вісім років і успішно закінчив її в 1927 році.
Атмосфера в гімназії була дуже непростою. У 1923 році Рада послів, яка вирішувала справи в післявоєнній Європі, визнала, що новоутворена польська держава має право на західноукраїнські землі за умови надання культурної автономії українському населенню. Але польський уряд повів політику активної полонізації цих земель. Ще в березні 1920 року було офіційно заборонено вживати назву «Західна Україна», замість неї вводилася назва «Малопольська Всхудня». Масово закривалися українські школи, а ті, що залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половину предметів викладалося українською, а половину — польською мовами. За українськими викладачами пильно наглядали, щоб вони не відхилялися від затвердженої програми.
Те ж саме відбувалося і в стрийській гімназії: виховання і навчання проходили за планом і під контролем польської влади, особливо це стало помітно після 1925 року. Польські викладачі прагнули упровадити в гімназійне середовище «польський дух», і ці наміри викликали опір із боку гімназистів. Щоправда, деякі вчителі використовували всі можливості, щоб вкласти в обов’язкову систему український патріотичний смисл.
Відмітною особливістю стрийської гімназії було те, що вона розташовувалася в окремому будинку — в так званій «Руській бурсі» і була за своїм національним складом майже виключно українською. Не тільки поляки, але і ренегати-українці своїх дітей туди не посилали. Зате, хоч як дивно, тут навчалося декілька учнів із німецьких і єврейських родин, батьки яких таким чином хотіли виявити свою солідарність з українським народом.
Основне національно-патріотичне виховання молодь здобувала у шкільних організаціях. До легальних організацій (не тільки у Стриї, але і по всій Галичині) належали «Пласт» (скаутизм) і спортивне товариство «Сокіл». Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації школярів, яка була ідейно пов’язана з Українською військовою організацією (УВО).
Ці організації покликані були виховувати молодих людей у національно-революційному дусі, впливати в цьому напрямі на всю молодь і привертати старшокласників до надання допомоги революційному підпіллю (наприклад, зборів на утримання українського таємного університету, розповсюдження підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань тощо). Хоча зазвичай членами цих груп ставали учні сьомого і восьмого класів, Степан Бандера брав у них активну участь ще бувши у п’ятому класі. Цей маленький бадьорий підліток, який, здавалося, не дуже добре ладнав зі своїми однокласниками, насправді виявився незамінним у тих випадках, коли справа стосувалася практичних дій, наприклад, передання таємної інформації.
За деякими даними, у 1922 році Степана вперше затримано під час нелегального переходу польсько-чеського кордону. Серед документів процесу у справі вбивства Перацького (про цю справу ми розповімо пізніше) є свідчення на суді агента поліції Кароля Сікори, який пред’явив протокол допиту Бандери. У своїх показаннях поліцейський сказав: «Я тоді затримав цього, перепрошую у високого суду, шмаркача за нелегальний перехід кордону. Бандера сказав мені, як тепер пам’ятаю, що він чех, живе в Цешине, а до нас приїхав подивитися Польщу і повертається назад. «Де ж твій пропуск? — питаю. — Той, хто живе поблизу кордону, мусить мати постійний документ». Бандера відповів: «Я свій документ удома забув, коли треба, покажу іншим разом». Узяли його під варту і при обшуку знайшли посвідчення учня стрийської гімназії. Ось який він чех. Це, прошу високий суд, шпигун ізмалку».
За давністю років неможливо встановити: чи було це доручення дорослих — перебратися через кордон і передати якісь відомості, чи це була просто хлоп’яча затія. Хай там як, але достоту відомо, що в 1922 році, тринадцяти років, Бандера гімназистом-третьокласником вступив до підпільної націоналістичної організації школярів і став членом «Пласту». У Стриї він входив до керівництва П’ятого куреня пласту імені князя Ярослава Осмомисла, а пізніше, вже після закінчення гімназії — Другого куреня старших пластунів, загону «Червона калина», аж до заборони «Пласту» польською владою в 1930 році. До речі, саме через отриману в дитинстві хворобу всі його старання вступити до «Пласту» в першому і в другому класах були марні. У 1922 році через пухлину в коліні він провів навіть близько двох місяців у лікарні.
Окрім легальних молодіжних організацій, як уже мовилося вище, виникали і нелегальні, зокрема «Група української державної молоді», до якої належали Степан Охримович, Юліан Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Портних, «Організація вищих класів українських гімназій», з лав якої вийшли такі відомі діячі, як Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський. Після злиття деяких розрізнених організацій у 1926 році виник «Союз української націоналістичної молоді» (СУНМ), що його очолив Осип Боднарович, а до керівництва (Проводу) цієї організації входили Степан Охримович, Богдан Портних, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич.