— Слухайте, таж він скоріше нагадує старого пекаря, а не знавіснілого вандала, що трощить роялі.

Тикач знизав плечима:

— Ви гадаєте? До речі, мені вже пора на Стару Ниву. А ви поки що спробуйте з ним заговорити. Скажімо, попросіть у нього газету. Він вилає вас на правах постійного відвідувача. При цьому ви зможете з ним познайомитися. Не раджу вам замовляти тут чай, але кава в них добра. Увечері зустрінемось, можна знову в «Панорамі».

Тикач уже підводився, коли до залу поквапно зайшов кремезний чоловік у сірому плащі й подав йому знак очима. Шеф карловарської «четвірки» одійшов з ним убік. Вони перемовилися кількома словами, і чоловік вийшов, а чимось схвильований Тикач повернувся до Трампуса.

— Поки що мені доведеться відкласти Стару Ниву, а вам — знайомство з Віртером. Ходімо зі мною.

Містком Святого Яна вони перейшли на правий берег Теплої, де їх уже чекала машина. Зупинились перед великим білим готелем, що виднівся в гущавині зеленого саду, оточений клумбами розкішних хризантем.

— «Річмонд», — буркнув Тикач. — Ви вже бували тут?

Трампус похитав головою.

— Ні, не доводилось. Раніше він, здається, звався «Шенбрунн»?

— Так, поки був заміським рестораном. А потім власник «Атлантика» Кляйн перебудував його на готель. Для нас він цікавий тим, що тут виявився третій «Орфей», який ми розшукуємо. — В його буркотливому голосі чулася ледь стримувана нервозність.

Білими мармуровими сходами вони піднялися до готелю. Біля входу походжав якийсь чоловік. Ще двоє вигулькнули з саду.

— Наші люди, — сказав Тикач. — Це сталося зовсім недавно.

Вони поминули вестибюль, потім якесь велике, щойно відремонтоване приміщення, звідки навстіж відчинені двері вели до синього з золотом салону. Уздовж стін стояли крісла та канапи, а посеред салону — рояль. Точніше — рештки рояля.

Тикач показав на золотий напис із правого боку! «Орфей».

— Техніка, як бачите, та ж сама, що й у пані Ганусекової і в «Лоїбі». Розтрощено кочергою. Ось цією. Не руште її, хоча слідів там, певно, не лишилось, — той хитрун завжди працює в гумових рукавичках.

Він глянув собі під ноги. Паркетну підлогу було недавно натерто.

— Авжеж, — мовив Тикач. — Він усе передбачив — натягнув на черевики панчохи.

— Перш ніж оглянути уламки рояля, він підійшов до канапи, на якій, лежав потерпілий од тієї ж руки — чоловік років під сорок з забинтованою головою. Крізь пов"язку просочувалась кров.

— Хтось знає цю людину?

Один із двох, що зайшли слідом за шефом, кивнув головою.