— Обережно розпитайте про неї,— звелів він Овтраті. Овтрата вийшов у коридор за кельнером.
— Вона тут уже тижнів з п"ять, — повернувшись, повідомив він. — Приходить сюди частенько.
— П"ять тижнів, — промовив Тикач. — А курортники не живуть тут довше як місяць. А як її звуть?
— Цього кельнер не знає. Він лише якось чув, що хтось з її товариства звернувся до неї «пані Ізабелло».
— Гм… досить рідкісне ім"я.
І це утвердило Тикача в думці, що цій жінці десь під п"ятдесят. Тепер не дають жінкам такі старовинні імена. Але до неї саме підійшов кельнер і щось тихо сказав. Ізабелла пішла до телефону, за мить повернулась, кивнула тим, що сиділи за її столом, і вийшла.
15
— Ну що ж, час спати, — сказав надворі Тикач. Але несподівано додав: — Марячи, Віртер вимовив три слова, і одне з них було «брама». А тому що…
— Я знаю, — мовив Овтрата, ведучи стареньку машину «Прага».
— Що знаєте?
— Що Віртер, мабуть, причетний до цих роялів.
— Хто вам про це розповів? — спитав Тикач.
— Хто? Віртер. В «Елефанті», ще до того, як його заарештували. Спершу, здається, він хотів мене прогнати, але потім ми з ним досить мило поговорили. Між іншим, сказав: «Я знаю, що ви з поліції. То перекажіть при нагоді Тикачеві, щоб не марнував на мене час. Я не маю нічого спільного з цими роялями. Якщо хочете знати, я чесно добуваю собі шматок хліба. Граю у «Пуппа» в карти із своїми одноплемінниками, а що граю краще за них, той виграю стільки, скільки потребую. Ламати роялі — для цього я вже застарий». Я ще його запитав, як він, власне, вплутався у цю справу з роялями. Він спочатку розкричався, що це, мовляв, товариська розмова, а не допит, але потім сказав: «Це тому, що ваш Тикач вигадав помилкову гіпотезу. Він схибив, із самого початку схибив, подумавши, що ті роялі розбиваю я. При нагоді скажіть йому про це».
Тикач гмикнув, і якийсь час вони їхали мовчки. Потім зауважив:
— Помилкова моя гіпотеза чи ні, побачимо потім. А поки що факт, що його хтось після тієї цікавої розмови мало не вбив. Чого ви зупинились?
— Бо зараз задзвонять ті куранти. Це треба чути в тиші.
Справді, за хвилину ударили куранти, І Тикачеві здалося, що ці звуки пронизали його наскрізь.
— Ні, не заздрю вам, що мусите слухати це щодня. — Потім додав: — Коли вже зайшла про це мова, я шукаю рояль марки «Орфей». Напис невеличкий, зроблений золотом. А там у них — «Петроф». З великим написом білими літерами. Отже, Віртер, марячи, вимовив слово «брама», і це не мало нічого спільного з Карловими Варами. Принаймні з роялем у винарні «Біля Дечинської брами».
— Так, — погодився Овтрата. — До того ж той рояль був чорний.
— Справді. Але що ви хочете цим сказати?