Книги

Слідопит, або Суходільне море

22
18
20
22
24
26
28
30

— Вашого товариства, добродію Стріло, й більш нічого. Я хочу піти з вами і побалакати з цими незнайомцями.

Тускарора погодився без заперечень, але знову відіслав до човна свою терплячу й покірну маленьку дружину, яка зрідка зводила на нього великі чорні очі лише для .того, щоб виразити в однаковій мірі і повагу, і страх, і любов до чоловіка. А тут затялася ще й Магнітик. Завзята, а в години випробувань і досить-таки енергійна, вона, однак, була просто жінка, і сама думка, що їй доведеться залишитися одній, без захисту чоловіків посеред пущі, котра, як щойно підказали їй чуття, навряд чи де взагалі доходила кінця-краю, сповнила її таким гострим болем, що вона теж забажала супроводжувати дядька.

— Повірте, я вже так насиділася в човні, що мені буде вельми корисно пройтися, дорогий сер,— додала дівчина, і її личко, що було так зблідло, хоч вона й намагалася зберегти спокій, почало знову густо наливатися рум’янцем.— А крім того, може, серед тих невідомих є й жінки.

— Ну, добре, дитино, підеш. Та це й недалеко — який кабельтов[4] звідси, тож за годину до заходу сонця вже будемо тут.

Одержавши дозвіл, дівчина, справжнє ім’я якої було Мейбл Дангем, почала лаштуватися в дорогу, а Червнева Роса — так звали дружину Гострої Стріли — байдуже попростувала до піроги, занадто звикла до послуху, самоти й мороку лісу, щоб відчувати якийсь острах. Троє ж, що лишилися біля вітрового вала, обминули непрохідне сплетиво, дійшли до узлісся й рушили в потрібному напрямку. Гострій Стрілі було досить кількох поглядів, тим часом старий Кеп, перш ніж довіритися тіням дерев, розважливо визначив напрямок за кишеньковим компасом.

— Воно, Магнітику, може, й личить індіянинові стернувати за нюхом, але наш брат, який пройшов науки, знає ціну стрілці,—промовив дядько, плентаючись позаду за тускаророю, що ступав легко й упевнено.— Повір моєму слову, Америку ніколи не було б відкрито, якби Колумб тільки й мав, що ніздрі. Друже Стріло, чи бачили ви коли отаку машинку?

Індіянин обернувся, зиркнув на компас, якого Кеп тримав так, щоб не збитися з шляху, і поважним тоном відказав:

— Око блідочолих. Тускарора бачити у голові. Нехай Солона Вода (так індіянин величав свого супутника) зараз тільки дивитися; не говорити нічого.

— Він каже, дядечку, що нам краще б помовчати; певне, остерігається людей, з якими маємо здибатися.

— Та то вже є такий індіянський спосіб іти на квартири. Бачиш, він оглянув запал своєї рушниці. То й мені не завадило б поглянути на те ж саме в моїх пістолів.

Нічим не виказуючи своєї тривоги від цих приготувань, до яких вона вже звикла за довге подорожування, Мейбл ішла легким і гнучким кроком, як і тускарора, не відстаючи від чоловіків. Перші півмилі вся обачність зводилася до суворої мовчанки, та з наближенням до місця, де, за всіма розрахунками, мало бути багаття, стала потрібна більша обережність.

У такому лісі, звичайно, не багато охопиш поглядом, хіба тільки прямі й високі стовбури дерев. Кожна деревина тут виробила собі шлях до сонця, і під листяною запоною можна було йти, мов через неозоре природне склепіння, що трималося на міріадах грубих колон. Ці колони, чи дерева, часто-густо служили сховом- шукачеві пригод, мисливцеві чи й ворогові; отож що ближче Гостра Стріла підходив своїми прудкими кроками" до того місця, де, як підказували йому досвід та непомильні чуття, мали бути невідомі, його хода ставала легшою, погляд — пильнішим, а сам він ще старанніше ховався.

— Глянь, Солона Вода,— переможно сказав Індіянин, вказуючи одночасно на просвіт серед дерев,— багаття блідочолих.

— Клянусь Всевишнім, чолов’яга має рацію! — буркнув Кеп. — Он вони, порозвалювалися собі спокійнісінько і жеруть, немовби в каюті трипалубника.

— Гостра Стріла має рацію лише наполовину,— шепнула Мейбл,— бо там двоє індіян і тільки один білий.

— Блідочолий,— промовив тускарора, показуючи два пальці,— червоношкірий,— показуючи один.

— Ну, звідси не скажеш, хто з вас має слушність, а хто ні,— втрутився Кеп. — Один з них на сто відсотків білий, та ще й гарний молодець, жвавий та вельми статечний; інший — червоношкірий настільки, наскільки фарба та природа могли його таким зробити; а третій оснащений тільки наполовину — ні бриг, ні шхуна.

— Блідочолий,— повторив Гостра Стріла і підняв два пальці.— Червоношкірий,— і показав одного пальця.

— Певне, так воно і є, дядечку, бо індіянинове око, здається, ще не схибило й разу. Та нині треба хутчій дізнатися — друзі вони чи вороги. Чого доброго, ще французи.

— Один окрик одразу пояснить нам усе,— промовив Кеп.— Тільки стань ось за це дерево, Магнітику, а то коли б замість відповіді негідники не пальнули бортовим залпом. Зараз я з’ясую, під яким прапором вони плавають.