— Я?

— Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму?

— Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам.

— Тоді вип’ємо.

— Вип’ємо…

— Славку, ця пляшка вже порожня.

— Геній! Я повторював і буду повторювати: ти — геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою.

— Починається. Пора завершуватись.

— Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній.

— Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка.

— Тоді кинь, але не збивай з думки. За умови, коли мати переносить на тебе всі свої почуття до твого батька, серед яких ненависть посідає не останнє місце, за умови майже повної ізоляції від оточення і постійного тиску злиднів… що ж я хотів сказати? Ага! За таких умов у голові частенько формуються процеси, які збуджують глибинні, до певного часу дрімаючі вогнища патології і… Гей! Обережно з моєю правою ногою!

— Мовчи, бо зараз направду кину.

— Не кинеш, я тебе знаю. За всіма канонами науки, з тебе мало вирости якесь страхопудало з купою комплексів, які походять від незе… незере… тьху, незреалізованих потаємних бажань… О, як тіло любить горизонтальність… А де ковдра?

— Отямся, надворі тридцять п"ять градусів!

— Я не такий загартований, як ти. До речі — про гарт. У тобі таке злиденне існування загартувало риси, які давним-давно вимерли. Ти… цей, як його… останній з динозаврів того… ну, Спілбергівського періоду.

— Динозаври жили в Юрському періоді.

— Ну, яка різниця?! Чоловіче!

— Прошу.

— О, в тебе навіть мова патологічно правильна, а якби я не бачив, як ти по-аристократськи споживаєш їжу після тижневого голодування…

— Здаюся. Тримай свою ковдру.