Вже дві години над передмістям, втім, як і над самим містом, висіла величезна чорна хмара, що, здавалося, міцно прилипла до неба. Вона категорично відмовлялася зрушити з місця або хоч частково вивергнути з себе накопичену вологу на осінню, покриту жовтим листям землю. Дерева під відчутними поривами вітру розмахували напівголими гілками, немов намагалися відігнати докучливих птахів. Двоповерхові будинки з обох боків вулиці були схожі на переляканих мишей, які зібралися докупи в очікуванні чогось поганого. Але нічого такого не відбувалося; вуличні ліхтарі горіли звичайним холодним світлом, десь гавкав собака, час від часу по дорозі проїздив автомобіль.

Віктор Нетке щільно запнув штори та відійшов від вікна. Йому залишалося написати декілька фінальних фраз, проте зосередитися на роботі не виходило. Він покрутився біля полиць з книжками, помилувався світлиною дочки, яку було зроблено минулого року на морі, після чого повернувся до величезного дубового столу, що займав усю центральну частину кімнати. Той був завалений купами паперу, численними теками, списаними блокнотами, незрозумілими схемами, малюнками, старими журналами, вицвілими вирізками з газет і ще бозна-чим. Поруч стояло з півдесятка склянок з-під молока різної форми та розмірів і стільки ж філіжанок з-під кави — вони начебто змагалися між собою, хто з них найбрудніший. Загалом, рядова атмосфера звичайного письменника.

Щоправда, сам кабінет виглядав доглянутим і навіть затишним. Східну стіну було відведено в ньому під стелажі з книжками, серед яких зустрічалися й дуже рідкісні екземпляри. Наприклад, «Гамлет» Шекспіра видання 1683 року, придбаний Віктором на аукціоні «Christie"s» минулого літа. Поряд з художньою літературою стояли підручники з історії, психології, філософії, а трохи далі — брошури з езотерики та барвисті альбоми сучасних авторів. Крім того, в кімнаті було два шкіряні крісла, низький скляний столик і дуже дорогий торшер від «Tiffany».

Віктор сів за письмовий стіл, присунув до себе ноутбук та почав швидко набирати текст. Його пальці вправно забігали по клавішах, виводячи на екрані останній абзац:

«...Що є головною рушійною силою всіх наших вчинків? Хіба не бажання вгамувати ненаситне его, підкинувши йому гачок зі солодкою наживкою? Будь гарним хлопчиком і отримаєш смачну цукерку! Питання лише в тому, від якої за рахунком цукерки зіпсуються зуби. Проте взяти під контроль власне «Я» так само непросто, як кинути палити. Рука постійно тягнутиметься до пачки з цигарками, а розум — програватиме битву непереборній пристрасті...»

Віктор відкинувся на стільці та ще раз пробіг очима по екрану. Остання фраза сподобалася йому особливо. Все, що він хотів сказати, він сказав. Залишалося роздрукувати роман і відвезти видавцеві.

Несподівано двері кабінету рипнули — до кімнати тихо увійшла Ельза. За п"ятнадцять років їхнього спільного життя вона анітрохи не змінилася, і Віктору іноді здавалося, що тільки вчора він побачив її таку ж витончену та легку, з купою рудого волосся. Того дня вона прогулювалася університетським подвір"ям з двома подругами та не звернула на нього жодної уваги, а він, несподівано злякавшись, так і не наважився до неї підійти. Познайомилися вони набагато пізніше, на вечірці в когось з їхніх спільних друзів. Але ту першу зустріч він запам"ятав на все життя. Та і як можна було забути яскравий, неперевершений образ, що вразив його до глибини душі?

— Ти не зайнятий? — Ельза тихо наблизилася до Віктора і поклала руки йому на плечі. — Я тільки хотіла дізнатися, як просуваються справи.

— Можеш мене привітати, я щойно закінчив останню главу.

— Ти не жартуєш? Як чудово! — вона попестила його густу темну шевелюру, якої вже торкнулась легка сивина, та поцілувала у тім"ячко.

Він любив, коли вона так робить. Це нагадувало йому про дитинство, в якому було достатньо всього: і безтурботних сонячних днів, і стриманої усмішки батька, і теплих маминих рук, що також торкалися його волосся.

— От бачиш, я мала рацію! І ти абсолютно даремно хвилювався, що не впораєшся!

— Вибач, але як я міг не хвилюватися, коли все це нагадувало авантюру? — відповів Віктор, не відриваючи погляду від екрана. — Якщо ти не забула, мені закортіло взятися за епоху, в якій я нічого не тямлю.

— Я думаю, ти перебільшуєш!