Моторні хлопці трудилися, як бджілки, тож, мабуть, побоюючись всевидющого гелеока, один із рекетирів тільки те й зробив, що легенько відштовхнув Таню з дороги та ще додав кілька слів, яких досі на її адресу ніхто навіть подумки не промовляв. Начебто нічого, особливого, але здалося Тетяні, що то — лише аванс…

Хай там що, але музика враз змовкла, оркесиранта зупинилися — і помітно поріділа колона рушила, далі, як то мовиться, у мертвій тиші.

Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що відбулася досить гостра розмова першого секретаря райкому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням місцевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.

Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком викличуть для бесіди з першим деяких активістів траурної церемонії — далеко не останніх людей у районі.

Однак то буде згодом. А зараз… Зараз Микола Сагайда, вирвавшись на годинку з роботи, ааспокоює ображену Таню Стеценко, а сіра “Волга” а тонованими вікнами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містечко Узень.

Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабивши краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:

— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора залишився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу перемогу. Точніше — комплексний виграш. По-перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платати, пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися! По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма; адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач — на повідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожаліли б і деякі давні гріхи списали… А по-третє — здихався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.

— Що й казати, варіант справді оптимальний, — покрутив головою Вадим.

— На щастя, — вів далі Шеремет, — я вже на той час знав нро його неарівнянну кохану… Окрім того, іще одне страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував У Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жора вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли знайти трупи, а отже — завітала б міліція до будинку жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно великий. А між тим усе свідчить про те, що “гість” не поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі — ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують експерти, було відімкнуто “рідним” ключем. То як, вистачить?

— Ви хочете сказати, імітація, — мовив Вадим. — А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?

— Занадто багато збігів… Утім, я й таку можливість не відкидав.’

— І коли ж упевнились, що це не так?

— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку він був замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло, що відкинутий він правою рукою з місця пострілів… Сторонній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і викинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи в каналізацію.

— І все ж… Невже у вас не було інших версій?

— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як бульбашки, коли я запитував у себе: чому перший постріл був такий негарантований, хоча, без сумніву, стріляв професіонал?

— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути саме в Георгія?

— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойового самбо — всі знали, що Жора завиграшки трьох покладе! Раптовий напад — проблематично: провулок безлюдний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо. А’постріли — впритул, ззаду. На Клавиному обличчі застиг спокій… Ні, ніяк не пов’язувалось. Хоч би хто був убивця — спершу б вистрелив у Деркача, і напевне — не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мертвий. А вже потім… ні, лише потім прибрав би свідка.

Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув на годинник і сказав:

— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли нам доведеться пообідати.

Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звернув на грунтівку (ситий Шеремет — зовсім не те, що Шеремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши головою: