— І як вони її здійснюватимуть?
— Пошлемо наряд міліції і…
— Куди? Ви чули, що доктор Аля недоступна не тільки для вашого наряду міліції, але й для всіх сил земних і небесних, для радіації, нейтронного й космічного випромінювання?
— Послати ОМОН, зрештою, оту вашу хвалену «Альфу»! У вас же, сподіваюся, є своя українська «Альфа»? Хай розтрощать те прокляте гніздо і видобудуть звідти вашу Алю, чи як там її!
— Не так усе просто, прокуроре, — зауважив генерал Кущ. — Про злочинність намірів доктора Алі ми можемо тільки здогадуватися, а здогади — це ще не підстава для будь-яких рішучих, надто репресивних дій. Далі. Ми й досі не змогли встановити, кому належав загадковий Центр доктора Алі й кому належить він сьогодні. Єдине, що ми знаємо: до України він має відношення тільки географічне, точніше, територіальне. Навіть звичайний телефонний зв"язок іде через Москву.
— Цікаво, що сказали б у Москві, довідавшись про існування в районі Арбату таємного центру, який належить Україні і до якого можна подзвонити тільки через Київ? — сказав Винокур.
— Імперія розпалася, а її метастази зосталися, — зітхнув генерал Кущ, — і ось нам подарунок на Новий рік!
— Я б за цю вашу Алю-Малю і мізинцем лівої ноги не поворухнув, аби не моя найцінніша співробітниця! Та ще цей майор з його головою! Гіперболоїд інженера Гаріна! Кого ж нам ловити? Майора авіації чи доктора Алю? — сказав прокурор Повх.
— Ловити треба втрачений час, втрачені можливості і втрачені надії, — зітхнув генерал Кущ і сумовито поглянув на учасників наради.
Тільки в майора Винокура голова ще не була побита сивизною, а в обох прокурорів, у генерала і в майора Скирди, який, поштиво горблячись, нотував усі цінні думки присутніх, голови біліли від піни і шумовиння невблаганного і невдячного часу, існування якого доктор Аля взагалі заперечувала, великий Ейнштейн висунув гіпотезу про його трагічну й неминучу викривленість, а академік Сахаров — про поворот стріли часу. Куди?
21
Чуйкові треба було вправитися до обідньої перерви. Бо Галка прибіжить із санаторію, щоб погодувати свого немічного постояльця і підтопити грубку, і, коли не застане Чуйка… Ну, він зробить усе, щоб встигнути.
Вчора міг сказати їй, що вже все минуло, він здоровий, акумулятори зняті з підзарядки, готовий до виконання і хоч одразу зайняти готовність один. Але передбачливо змовчав.
Удосвіта, коли Галка збиралася на роботу, теж удав, що спить. Але, щойно вона вибігла, щоб устигнути на автобус, він теж зіскочив з ліжка, зробив фіззарядочку, перевіряючи слухняність м"язів і сув"язів, тоді, як був у білизні, пішов до холодної комірчини, щоб забрати свій одяг. Йому пощастило: крім його обмундирування і Галчиних речей, Чуйко знайшов у комірчині ще й чимало чоловічої вдягачки. Чи то від Галчиного діда, чи від її чоловіка-шофера, бо все було досить капітально засмальцоване.
Він знайшов підходящу куртку, оббейкані штанці, сорочку, стару шапку. Була і взувачка, але розміри не підходили, довелося взувати свої офіцерські ботинки. Не біда! В комірчині він знайшов і господарську сумку. Таке собі чортзна-що з синтетики. Якраз для задуманої операції.
Грошей, звісно ж, ні копса, але навіщо йому гроші? Не знав, як замкнути будинок, та, подумавши, махнув рукою: а що тут замикати? Його офіцерський кашкет та сині діагоналеві штани з голубим кантом?
Електрички йшли на Київ напхані напхом, як у Японії. Хоч став, як у Японії, на кожній платформі хлоп"ят, щоб утрамбовували людей у вагонах. Хлоп"ят Чуйко побачив і на ірпінській платформі, але не для утрамбовування вагонів, а для насильства й наруги над беззахисними бабусями й дівчатками-школярками, яких ці представники сильної статі нахабно відштовхували від вагонних дверей, пхаючись туди самі.
Чуйко вирішив випробувати свою силу, приплющив на мить очі, увійшов у нахабний дух отих курточників і кросівочників і постукав ними об платформу. Платформа була з товстого бетону, тому постукування вийшло глухе, без звуку, але доволі ефективне: хлоп"яги, мов вражені стовбняком, заціпеніли біля дверей, а дві бабусі, кілька школярок і Чуйко вільно пройшли до дверей.
У Святошині Чуйко пересів на метро, у вагоні опинився поряд із солідним чоловіком у дорогій шапці і в барвистому імпортному кашне і мав необережність спитати його, де в Києві банк.
— Банк? — підозріло глянувши на свого засмальцьованого сусіда (шофер? тракторист? сантехнік?), перепитав чоловік у дорогій шапці. — На Банковій вулиці.