— Пані Алю, давайте тільки про щастя!

— Але куди йде цей знавіснілий світ? Куди йдемо ми?

— Енгельс казав: з царства необхідності в царство свободи; тепер доведеться казати: з царства концтабірної свободи в царство фінансової необхідності. Всі ці роки я чудово влаштовувався, заявляючи дружині, що повинен їхати у відрядження на Байконур. Ми виготовляємо електроніку для космічних систем, і моя дружина розуміла: Байконур є Байконур, тут нічого не вдієш. Але тепер ця незалежність… Навіть моя Леся збагнула, які переваги дає всім незалежність, і збунтувалася: «Досить уже мені байконурів, хай новорічні ночі в тих диких степах проводять казахи чи хто там хоче, а ти побудь з дружиною і з дітьми і не вигадуй цих безглуздих відряджень». Уявляєш? Довелося організувати дзвінок з Москви, майже з самого Кремля, буцімто мене викликають на Байконур, бо на орбіті десь там теліпаються двоє космонавтів і треба негайно посилати їм технічну підмогу, ну, одне слово…

— Моє лихо в тому, що я люблю тільки тебе! Хочу тільки тебе, — прошепотіла Аля, горнучись до широких грудей пана Анатоля. — Від тебе я не вимагаю нічого. Тільки отак побути з тобою кілька годин раз на рік — і вже блаженство. Якось по телевізору показували фільм про долю трьох жінок-інтелектуалок. Одна з них живе в Парижі. Вона тонкий знавець мистецтва, живе в оточенні талантів і навіть геніїв і зненацька закохалася в літнього чоловіка, батька трьох дітей, добропорядного університетського професора. Любов між ними спалахнула з такою силою, що мало не спалила їх обох, але професор спам"ятався перший і повернувся до дружини і дітей, а ця витончена жінка ще п"ять років по тому щодня під"їздила машиною до будинку, в якому жив професор, ставила машину під каштанами на протилежному боці вулиці і годинами стежила за вікнами будинку в сподіванні, що там промайне бодай тінь коханого. Ось справжнє кохання!

— Не люблю такого кохання, — скривився пан Анатоль.

— Чому? Як ти можеш таке казати?

— Бо кохання не може бути ні настирливим, ні набридливим, ні нахабним. А те, що ти мені розповідаєш, — суцільне нахабство! Рабовласництво. А в любові найцінніше — свобода і незалежність.

— Для чоловіків.

— Для жінок теж.

— Чому ти розписуєшся за всіх жінок?

— А чому ти робиш висновки щодо всіх чоловіків?

Остаточно посваритися їм не дав телефон. Він задзвонив, мов на пожежу. Алевтина Дмитрівна сполотніла. Цього телефону не знав ніхто. Навіть голова їхнього дачного кооперативу, обвішаний орденами генерал, тільки покивував головою, зрідка зустрічаючись з цією загадковою жінкою, засекреченою з усіх боків, зітхав по-старечому: «Не довіряєте нам, ховаєтесь од старих воїнів, гребуєте ветеранами? Ну що ж…»

Пан Анатоль ніскільки не стривожився, почувши дзвінок. Що йому всі телефони світу!

— Ти ж сама розумієш, що я не можу підійти, — спокійно сказав він Алевтині, — мене тут немає, дзвонити можуть тільки до тебе.

— А до мене тільки з роботи, — сказала вона, — звідти ж мають право дзвонити тільки тоді, коли станеться катастрофа.

— Катастрофа? Що — виверження вулкана в центрі Києва?

— Гірше! Кошмарніше! Ти навіть не можеш уявити, що може статися!

Вона зняла трубку телефону. Дзвонив її заступник по науковій частині доцент Сорока, прозваний Продовбувачем Черепів.

— Алевтино Дмитрівно, нещастя!

— Не панікуйте, Сороко! Що там таке?