Мініатюрна білокоса жіночка, в неуявлено жовтому вечірньому платті, в притаєних переблисках чорних діамантів, танцювала з сивим, сірим, як кирзовий чобіт (о, наша міліцейська уніформа!), міліцейським генералом, а на не зайнятих черговими операторами дзиглях викручувалися троє гострооких стандартних хлопців (чи не з тих, що стережуть усі недоступні пороги?) і виприндикували на губах марш «Прощання слов"янки». Чи то вони не знали іншої музики, чи вважали, що для генералів безпремінно потрібен марш, — хто ж то знає?

Химерний танок, мабуть, тривав уже досить довго, бо генерал змокрів і захекався, — жінка в чорних діамантах теж, видно, втомилася, уповільнила рухи і вередливо звеліла своєму партнерові:

— Генерале, прошу вас, відведіть свою даму до її крісла!

«Кріслом» мав бути один з вільних дзиглів: на атомному пульті не до розкошів і не до комфорту.

— Ах! — по-пташиному вгнізджуючись на дзиглі і витріпочуючи над обличчям наманікюреними пальчиками, вигукнула жінка (теж генерал, бо на сусіднім дзиглі, недбало кинута, зависла її шинеля з двозірковими генеральськими погонами). — Мені не вистачає музики! Якось я була в Одесі, і мені грали «Сонату фіалок» для скрипки і віолончелі. Бо моє прізвище — Фіалка. А це музика і ніжність. Вони грали, але я помітила, що там мало ніжності, тільки якийсь скрегіт і гудіння. Я спитала, що то, і вони відповіли: може, то гудіння бджіл або джмелів над фіалками. Але ж фіалки розквітають уночі, а хіба бджоли літають у цей час, а джмелі хіба літають ночами? Може мені хтось відповісти? Я просила зв"язатися з Москвою. Чи вдалося це зробити?

Оксана ще й до того відчувала чиюсь присутність позад себе, тепер, після останніх слів жінки-генерала, з-за її плеча поштиво висунувся акуратний чоловік, у картатому, як у мера Санкт-Петербурга Собчака, піджаці, з пшеничними пишними вусами, ледь нахиливши (чи вдавши, що це зробив) голову перед жінкою в жовтому, промовив:

— Ми виходили на Москву вже кілька разів, Алевтино Дмитрівно.

— І що?

— На жаль, усе підтвердилося.

— В це тяжко повірити. Він щось залишив? Посмертну записку. Розпорядження. Ясна річ, мене найперше цікавить… Ну, стосовно Києва…

— Нічого. Все сталося абсолютно несподівано. Він навіть не допив шампанського з новорічного бокала. Бокал стоїть на його столі майже повний. Всі були шоковані.

— Шоковані? Ви вважаєте, що це саме те слово?

— Я просто намагаюся точно передати їхні слова. Тепер вони всі там страшенно здивовані.

— Здивовані?

— Генерал Сосин став прозорий.

— Прозорий? Що ви хочете цим сказати? Як це — прозорий?

— Ну, — чоловік у картатому піджаці затнувся, — я б сказав: прозорий, як мило в дорогих зарубіжних отелях.

— Вам доводилося жити в дорогих зарубіжних отелях?

— Мабуть, що так.

— Бачите, генерале, до чого ми дожили? — вигукнула Алевтина Дмитрівна, звертаючись до міліцейського генерала. — Радянських генералів зрівнюють із шматком зарубіжного мила!