— Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?
— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?
— Віку… ти серйозно? Ти — у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?
— Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається — товктимуться, пробач — тусуватимуться цілу ніч.
— А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович — я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.
— Не знайдуть, — упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: — Ти найгарніша. Можеш мені повірити.
Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон.
— Ну що, знайшов хоч одну кохану?
— Усіх трьох.
— Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець…
Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися.
— Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи.
— Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити».
— Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав?
— Петро Франкенштейн.
— Як-як?!
— Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати.
— Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки.
Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання.
— Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як?