— Ви що, посварилися? — швидко спитав Суботін.
Радчук і Рената мовчали. Дівчата-офіціантки з цікавістю спостерігали те, що відбувалося за столиком.
— Товариші, я не винна, — тихо промовила Рената. — Майже не винна…
Веселість враз злетіла з обличчя Суботіна. Він зрозумів, що гра не потрібна.
— Я все розповім вам, усе…
Рената вперше глянула на Суботіна. їх погляди зустрілись.
— Ви йдете до сестри? — діловито спитав Суботін.
— Так.
— Ідіть. А коли звільнитеся, зайдіть у міське управління державної безпеки і розкажіть там усе, що ви знаєте про подію, яка нас цікавить. Зайдете?
— Зайду, — твердо відповіла Рената.
Вона підвелася, розплатилася з офіціанткою і вийшла.
Суботін і Радчук крізь вікно бачили, як вона повільно перетнула вулицю і зникла у воротах лікарні.
— Вона зайде, — ніби сам до себе сказав Суботін. — Повинна зайти. Ну й в халепу вскочили! Влетить мені від Сьоміна, ой, як влетить.
19
Ось що розповіла Рената Целлер.
— Коли скінчилася війна, мені було шістнадцять років, а старшій моїй сестрі, Алісі, що лежить у міській лікарні, минуло двадцять три роки. Всю війну ми прожили в Берліні. Наша мати і молодший брат загинули під час бомбардування в сорок четвертому році. Батько був націстом і займав відповідальну посаду в рейхсканцелярії Гітлера. Востаннє я бачила його на початку березня сорок п’ятого року. Трохи пізніше його товариш по службі, зайшовши до нас, повідомив, що батько загинув як герой, вручив нам його ордени і велику суму грошей. Кінець війни ми зустріли вдвох з сестрою. Її чоловік, військовий льотчик, пропав безвісти на Східному фронті…
Рената замовкла, окинула всіх, хто був у кімнаті, затуманеним поглядом, ковтнула води і розповідала далі:
— Сестра була для мене і матір’ю, і другом. Зрозуміло, я її любила і вірила їй у всьому, хоч зовсім не знала, що в неї на думці. Вона взагалі дуже скритна людина. Я часто бачила, що вона нерухомо сидить в глибокій задумі. Сестра могла так сидіти годинами. Я підходила до неї, обнімала, зазирала в очі: мені хотілося, щоб вона посміхнулася. Але це вдавалося рідко. Частіше сестра грубо проганяла мене. «Не заважай мені, Ренато, твоя справа швидше рости». До минулого року сестра жила в Берліні, працювала продавцем газет на аеродромі Шенефельд, а потім переїхала сюди, у Франкфурт. Тоді ще жива була мати її чоловіка, в якої вона й оселилась.
Чому вона переїхала? Після смерті матері й брата ми жили в своїх далеких родичів. Сестра не дуже мирилася з ними. Там сім’я трудова, демократично настроєна і має всі підстави ненавидіти націстське минуле Німеччини. А сестра, навпаки, вся в цьому минулому. Сидіти в газетному кіоску після того, як вона була дружиною блискучого офіцера авіації, сина багатих і знатних батьків, було для неї справжньою мукою. її теж можна зрозуміти. Взагалі я майже завжди була на боці сестри. Закінчивши школу, я вступила на курси бібліотекарів. Потім почала працювати в бібліотеці. Сестра виїхала. Родичі намагалися перевиховати мене, і те, що я зараз сиджу тут і про все чесно розповідаю, саме їх заслуга. Але коли ви в них спитаєте про мене, вони скажуть вам тільки погане. Це тому, що всі їхні розмови і поради я зустрічала в штики, говорила грубощі і на зло їм робила все, що хотіла. Візьму піду з дому і не повертаюся до пізньої ночі. Вони хотіли, щоб я вступила у вечірній інститут, а я навмисне вечорами почала займатися водним спортом.
Місяців чотири тому я познайомилася з Кованьковим. Познайомилися ми випадково — просто сиділи поруч у кіно. Це знайомство відіграло в моєму житті величезну роль. Цікаво, Кованьков говорив мені те саме, що й родичі, але говорив спокійно, без крику і погроз, просто і весело, по-дружньому, його словам я вірила більше, і мені дуже хотілося, щоб він у мені не помилився.