Погідний травень поклав край весняним бурям. Крізь щільну ковдру жовтого листя витикалися квітки, і де-не-де зеленіли вже цілі латки соковитої трави. Буйні ліани, що вилися від дерева до дерева, обвішалися пахучим цвітом та пуп"янками, і в дичавині стало гарно, наче в саду. Крони велетенських смерек та дубів були як зелена баня в тому лісовому соборі. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь плетиво ліан і листя. Проте чоловікам, що сиділи під могутньою смерекою, це начебто було й до вподоби, бо один сказав:

— Прегарне місце, щоб на самоті побалакати, — кращого годі й шукати! Через оте болото з очеретом біля річки навряд чи хто заверне сюди; та й терник тут нагорі не такий принадний, щоб продиратися до нього дарма. А таки дарма, бо ми, здається, подбали, щоб навколо й сліду дичини не лишилося.

Говорив це високий, понад шість футів на зріст, мускулястий чоловік з відвертим обличчям. Проте погляд його був якийсь дикий і тривожно перебігав з одного на інше.

Побіч чоловіка на землі лежала рушниця. На ногах він мав латані-перелатані камаші й мокасини, що доповнювали його не вельми ошатне вбрання.

Його товариш, що сидів поряд і довгим ножем стругав паличку, вигідно різнився від свого грубуватого сусіди — і одяг мав чистіший, та й манери його свідчили, що він дістав краще виховання або принаймні недавно покинув батьківську оселю. Певне, так воно й було, бо хлопець мав десь сімнадцять років, не більше.

Третій, одягнений, як заможний фермер, був зовсім не схожий на них обох. Він начебто хотів урівноважити надмір їхньої дикості й запалу покірливістю й привітністю. Заклавши ногу за ногу, він прихилився до невеличкого дуба й задумливо дивився на того, що говорив. Той ліниво опустив голову на мох.

— Ви ще й тепер, Котоне, дбаєте, щоб невдовзі поблизу не лишилося ніякої дичини, — озвався він. — А воно б не годилося ще й у святу неділю вештатись по лісі й без потреби вбивати мирну звірину.

— А хай вам чорт з вашими проповідями, Гаусоне! — сказав мисливець чи то сердито, чи жартома, його молодший товариш окинув схожого на фермера чоловіка глузливим поглядом. — Побережіть свою мораль, доки прийдете до селища. А нам дайте спокій з такими дурницями.

— І де той Раш застряв! Хай мене дідько вхопить, коли я можу збагнути!

— Своєю блюзнірською лайкою ви його не прикличете, — відповів Раусон і похитав головою. — Я вже теж ніяк не дочекаюся Раша. О десятій мені треба бути на молитовних зборах, а туди ще шість миль їхати.

— Ви, здається, дуже добре поєднуєте обидві справи, — сказав мисливець, зневажливо посміхнувшись. — Казати проповідь і красти коней — гм, справді пасує одне до одного.

— Ну, не бійтесь, скоро я вже не буду муляти вам очі цим, — мовив Раусон. — А гляньте-но, ваш собака нашорошив вуха — мабуть, щось зачув.