— Думаю, з мене досить того, що ти не хочеш бачитися з ним. Може, таки зайдеш до мене? Принаймні, в будинку тепліше, аніж тут.

Анна кинула на нього швидкий погляд і знов відвела очі.

— Мені не можна до вас заходити. Ви ж самі казали.

Ніби почувши щось вкрай кумедне, Адам розсміявся.

— Дай собі спокій. Це лише слова.

Вона заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам узяв її за руку і повів до себе в будинок. Чому не пручалася, і сама не розуміла.

— Але я зачекаю на кухні… І зовсім недовго. Хіба з півгодини.

Адам знов усміхнувся.

— Не розумію, що від того зміниться. Все одно ти вже тут. До речі, на кухні дуже тепло.

— Я вже помітила, — намагаючись не зрадити свій страх, Анна розстебнула ґудзики на кацабайці. Чому Адам дивиться на неї так, ніби бачить уперше або ж сподівається роздивитися щось таке, чого вона сама у собі поки що не знає. Напевно, для нього її візит теж несподіванка.

— Не думав, що ти наважишся зайти до мене. Може, таки підемо до кімнати?

Анна заперечно хитнула головою.

— Я не хотіла сюди заходити… Це сталось випадково… Я зараз піду…

Вона помітно нервувала, і Адам не міг не зауважити того.

— Боїшся мене? Аж так сильно?

— А ви вважаєте, що я поводжусь правильно? Мені тут місце?

Нічого не відповівши, Адам усміхнувся і торкнувся її щоки тильним боком долоні.

— А може, досить обманювати саму себе? Я вже давно бачу, що тобі не подобається таке життя. Не хочеш щось змінити?

Заперечно хитнувши головою, Анна відвела погляд.

— Неправда… подобається… А якщо змінити, то не так.