е прожив я дома й десяти днів, як до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, капітан добрячого корабля на триста тонн — «Надія». Я служив свого часу лікарем на судні, де він був капітаном. Тоді ми з ним відбули подорож у Левант. Він завжди поводився зі мною скоріше як з братом, ніж як із підлеглим. Почувши про мій приїзд, він завітав до мене, мабуть, просто з приязні. Ми зустрілися як давні друзі і про справи не говорили. Робінсон став учащати до нас і одного разу, висловивши своє задоволення, що бачить мене в доброму здоров"ї, запитав, чи назавжди я вирішив осісти вдома, і розповів, що за два місяці він одпливає до Ост-Індії. Він запропонував мені — щоправда, перепрошуючи за те, що осмілюється порушити мій відпочинок — посаду суднового лікаря. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря та двох учнів і навіть дав слово слухатися всіх моїх порад. Йому, мовляв, відомо з досвіду, що на морських справах я розуміюсь не гірше за нього.

Він наговорив мені так багато приємних речей, що я, знавши його за цілком порядну й чесну людину, не міг одмовити йому. До того ж, незважаючи на всі злигодні, яких мені довелося зазнати, моя жадоба нових пригод не вгамувалася. Залишалося тільки переконати мою дружину. Нарешті, я дістав-таки її згоду, спокусивши матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла нашим дітям.

Ми відпливли 5 серпня 1706 року, а 11 квітня 1707 року прибули до Форту Святого Георга[38] й простояли там три тижні, щоб дати перепочити екіпажеві, бо у нас було багато хворих. Звідти ми вирушили на Тонкій, де капітан вирішив кинути якір надовго, бо замовлений крам не був ще готовий і його не могли приставити йому навіть за кілька місяців. Прагнучи хоча б частково повернути витрати, заподіяні цією мимовільною стоянкою, він купив шлюп[39], навантажив його різним крамом, яким тонкінці торгують із сусідніми островами, і відрядив на нього чотирнадцять матросів, троє з яких були тубільці. Він призначив мене на командира шлюпа й доручив мені провадити торгівлю, поки справи затримуватимуть його в Тонкіні.

Не пропливли ми й трьох днів, як знявся великий шторм, що цілих п"ять днів гнав нас на північний схід, а потім на схід. Далі буря вщухла і стало на годині, але ввесь час подував чималий вітерець із заходу. На десятий день за нами погналися два піратські кораблі і скоро наздогнали нас, бо мій шлюп, занадто навантажений, сидів глибоко, і ми йшли дуже повільно.

Боронитися нам було нічим. Обидва кораблі взяли нас на абордаж майже одночасно. Пірати з обох суден, як навіжені, скочили на шлюп, де всі, з мого наказу, лежали ниць. Тоді вони пов"язали нас цупкими мотузками і, поставивши вартових, кинулися обшукувати судно.

Серед них я помітив одного голландця, що, здавалося, мав деяку владу, хоч і не був капітаном жодного з кораблів. Впізнавши англійців, він забелькотів поганою англійською мовою і заприсягся, що позв"язує нас спинами один до одного й повикидає всіх у море. Я досить добре розмовляв по-голландському і висловив надію, що він, як християнин і протестант, та ще і з дружньої нам держави, попросить капітанів зглянутись на нас. Це й зовсім розлютило голландця, який, повторивши свої загрози, повернувся до товаришів і з запалом почав говорити щось, мабуть, японською мовою, раз у раз повторюючи слово «кристияніос».

Більшим піратським судном командував капітан-японець, що трохи розмовляв голландською мовою. Підійшовши до мене, він поставив мені кілька запитань і, діставши на них відповідь у дуже покірливому тоні, сказав, що нас не вб"ють. Віддавши низенький поклін капітанові, я звернувся до голландця і сказав йому, що мені боляче бачити в язичника більше милосердя, ніж у свого ж таки брата-християнина. Та дорого заплатив я за свої нерозумні слова, бо цей нечестивець, не спромігшись умовити капітанів кинути мене в море (на це вони, обіцявши вже, що мене не вб"ють, не могли згодитись), настояв на тілесній карі, що здалася мені гіршою за смерть. Матросів моїх розподілили порівну між обома кораблями, а на шлюп призначили нову команду. Мене вирішили залишити в невеликому човні з парою весел, вітрилом та провізією на чотири дні. Японець із своїх власних запасів ласкаво подвоїв мій запас провізії і не дозволив нікому обшукувати мене. Коли я сідав у човен, голландець, стоячи на палубі, обкладав мене найжахливішою лайкою та прокльонами, які тільки міг знайти в своїй мові.

Приблизно за годину перед тим, як ми побачили піратів, я зробив виміри й визначив, що ми перебували на 46° північної широти й 183° східної довготи. Відпливши трохи від піратських кораблів, я з допомогою підзорної труби виявив на обрії пасмо островів, що лежали на південний схід од мене. Я нап"яв вітрило і за три години, при попутному вітрі, добувся до найближчого з них. То була гола скеля, але в розколинах її я знайшов чимало пташиних яєць; викресавши вогню та розпаливши верес і сухі водорості, я спік собі ці яйця на вечерю. Взятої з корабля провізії я не займав, вирішивши зберегти її на якомога довший час. Ніч я перебув під захистом скелі на підстилці з вересу і спав зовсім не погано. Наступного дня я доплив до другого острова, далі — до третього, потім до четвертого, пливучи то на веслах, то під вітрилом. Щоб не докучати читачеві подробицями моїх лихих пригод, скажу тільки, що на п"ятий день я добувся, нарешті, до п"ятого з бачених мною островів, який лежав на зюйд-зюйд-ост від попереднього.

До нього було далі, ніж я сподівався, і мені довелося пливти цілих п"ять годин. Я обплив його майже кругом, перше ніж знайшов місцину, де можна було висісти, — маленьку затоку, разів у три ширшу за мій човен. На острові були самі скелі; тільки подекуди на нім росли кущики трави та всякого запашного зілля. Я забрав з човна свій невеличкий запас провізії і, підживившись трохи, заховав залишки їжі в печеру, що їх на острові було дуже багато. Потім я заходився збирати по скелях сухі водорості та траву, щоб ранком спекти собі на них яйця, бо при мені були кремінь, кресало, сірники й запалювальне скло. Ніч я пролежав у печері біля своїх запасів. Замість ліжка мені була та сама трава, що вранці мала піти на багаття. Незважаючи на втому, спав я дуже мало, бо відчував неспокій, думаючи про жахливе життя в такій відлюдній місцевості і про трагічну смерть, яка мені судилася. З туги та безнадії я нездужав навіть підвестися і виліз з печери тільки тоді, коли був уже білий день.

Годину-дві я блукав серед скель. Небо сяяло блакиттю. Сонце світило так яскраво, що треба було відвертати від нього обличчя. Раптом навколо стемніло, але зовсім не так, як буває, коли набіжить хмара. Обернувшись назад, я побачив між собою та сонцем якесь велике непрозоре тіло, що рухалося в напрямку острова. Воно було на висоті, здавалося, двох миль і затуляло сонце протягом шести чи семи хвилин, але я не помітив, щоб у повітрі похолоднішало або щоб потемнішало небо; здавалося, ніби я стояв у затінку під горою. Коли невідоме тіло наблизилось до мене, стало ясно, що воно складаються з якоїсь невідомої речовини і має рівне, гладеньке дно, яке блищало, відбиваючи поверхню моря. Я стояв на висоті приблизно двохсот ярдів над морем і бачив, як те тіло знизилося до одного рівня зі мною за якусь милю від мене. Я видобув свою підзорну трубу і ясно розгледів людей, що сновигали по його спадистих, як здалося мені, боках, але що вони там робили, розібрати не міг.

Природна любов до життя викликала в мене приплив радості. В мені знов прокинулася надія, що ця пригода так чи інакше допоможе мені визволитися з безпорадного становища, в якому я опинився. Але воднораз читач навряд чи зможе уявити собі подив, що огорнув мене, коли я побачив у повітрі острів, заселений людьми, що з своєї волі могли підіймати його і опускати або рухати вперед. Проте я не мав тоді великої охоти вдаватися у філософію, і мене куди більше цікавило питання, яку путь вибере острів, бо на той час він нібито спинився. Та незабаром острів підійшов ще ближче, і я міг уже розгледіти на ньому кілька рядів галерей та сходи, що сполучали різні поверхи. На нижній галереї сиділи люди з довгими вудками в руках. Коло них стояли глядачі й дивилися, як ті рибалять. Я почав вимахувати кашкетом (бо мій капелюх давно вже зносився) та носовою хусточкою, а коли острів присунувся ще ближче, загукав якомога голосніше. Придивляючись, я побачив натовп, що юрмився на найближчому боці. З того, як вони показували на мене пальцями один одному, я зрозумів, що вони побачили мене, хоч і не озивались на мої вигуки. П"ять чи шість чоловік побігли сходами вгору й зникли у верхній частині острова. Мені спало на думку, що їх послано сповістити про мене когось із влади та дістати належні розпорядження.

Натовп зростав, і менше ніж за півгодини острів наблизився так, що між нижньою галереєю і мною лишилося яких-небудь сто ярдів. Тоді я прибрав найблагальнішої пози і заговорив до них приниженим тоном, але не дістав ніякої відповіді. Над самою моєю головою стояли, мабуть, якісь поважні особи, як побачив я з їхнього одягу. Вони про щось радилися, часто поглядаючи на мене. Нарешті один з них крикнув кілька слів чіткою, добірною співучою говіркою, що скидалася трохи на італійську. Бажаючи догодити їм близькою до їхньої вимовою, я й собі відповів по-італійськи. Та хоч ми й не зрозуміли один одного, мій жалюгідний вигляд досить виразно промовляв про моє прикре становище.

Вони знаками звеліли мені зійти зі скелі й підійти до берега. Я так і зробив. Летючий острів спинився досить близько, якраз надо мною. З нижньої галереї спустили ланцюг з прикріпленим до нього сидінням. Я сів на нього, і мене відразу підняли на блоках.