Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.
Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…
— Що ти порадиш? — спитав він.
— Не знаю, чи це дасть щось, — пробурмотів Бен Абді, — але спробувати можна: ми маємо сім човнів і дванадцятеро ловців. Якщо посадимо в кожного човна по троє…
— Це — чотири гурі, а три залишаться порожніми? — пирхнув хаджі Шере із злістю. — Ти справді син ослиці й барана!
Бен Абді почервонів.
— Але ж вислухай мене до кінця, о нахудо, а тоді вже докоряй! — вигукнув він роздратовано. — А не хочеш, то шукай поради в свого неперевершеного розуму! Так, ловці в нас будуть лише на чотирьох гурі, але пірнатимуть вони частіше. Один ловець перебуватиме під водою, а двоє тим часом відпочиватимуть. А зараз що робиться? Той, що був на дні, уже виринув, але той, що в човні, ще не хоче пірнати, собачий син. Він чекає й дихає — обидва чекають і дихають! Скільки? Скільки схочуть! А тепер, за нашим наказом, вони матимуть на відпочинок точно визначений час: пірнає перший, а коли виринає, відразу ж іде в воду другий, виринає цей, і відразу пірнає третій. Ніяких зволікань, о нахудо. Ну, то що скажеш про цей витвір мого розуму.
Серіндж Бен Абді переможно відсапувався. Промова вийшла довгенькою, а він її випалив одним духом. Та про дві речі серіндж і словом не прохопився. По-перше, про те, що в Перській затоці з прадавнини існує такий порядок: у кожному човні перебувають не двоє ловців перлів, як тут, у Червоному морі, а кілька, й ті нирці безперервно пірнають один за одним. Бен Абді знав про це, бо кілька років тому плутані стежки торгівлі привели його на Бахрейнські острови, де він і познайомився з тамтешнім способом. А по-друге, Бен Абді не сказав про те, що човни ловців перлів у Перській затоці значно більші, ніж гурі Червоного моря, й що команда на них, як правило, складається з п"яти ловців, як виняток — з чотирьох, але ніколи не буває з трьох. Та й навіщо було йому казати це? Однаково тутешня гурі не вмістить у собі більше трьох норців, та коли б навіть якимось дивом і вмістила, то чого варта була б тоді серінджева пропозиція. Вона б не мала сенсу, бо перестала б бути вигідною. Бо коли дванадцятеро чоловік поділити на четвірки (не кажучи вже про п"ятірки), вони займуть три човни, й під водою одночасно перебуватимуть троє ловців; коли ж їх поділити на трійки, то човнів буде вже чотири, й тоді чотири чоловіка перебуватимуть одночасно під водою, а вилов зросте на третину. Так думав серіндж Бен Абді й тому мовчав… Тож і справді ця пропозиція до певної міри була витвором серінджевого розуму!
Помовчавши й відсапавшися, серіндж очікувально глянув на нахуду. Але хаджі Шере мовчав. Він задумливо дивився на вершечок щогли, який погойдувався на тлі неба, наче верхівка дерева під поривами урагану.
Нахуда хаджі Шере ніколи не бував у Перській затоці й не мав уявлення про те, як там ловлять перли. Він народився на берегах Червоного моря і ось уже кілька десятиліть борознив його сині простори, ніколи не забираючись далі від Адена, що на порозі Індійського океану, й далі від Тауфіка, що біля входу до Суецького каналу. Червоне море було його життєвим простором, а інші, хай навіть близькі, краї він зовсім не знав. Так здебільшого буває на Сході, й дуже мало трапляється таких, які наважуються переступити кордони «свого» терену…
Насупившись, не зводячи очей з танцюючої щогли, хаджі Шере мовчки розмірковував.
— Вправний норець витримає під водою хвилину, — пробуркотів він нарешті. — Це значить, що кожному з трійки лишатиметься для відпочинку рівно дві хвилини…
— Цього досить! — гаряче докинув Бен Абді.
Хаджі Шере помовчав іще хвилину. Погляд його раптом майнув з верхівки щогли на постаті ловців. Дехто з ловців ходив по палубі, виконуючи різні палубні роботи, тим часом як інші нерухомо сиділи навпочіпки, мов набираючись сил для наступних ловів. Ніби відчувши той пильний погляд, ловці звернули обличчя до нахуди… Але хаджі Шере дивився не на обличчя їм — він розглядав груди норців. Нахудині очі, мов рухливі щупальця, обмацували їхню гарну, з темним полиском шкіру й, здавалося, проникали аж до грудної клітки й далі, аж до скарбів, що їх охороняли ребра, — до легенів. Ловці, не розуміючи, всміхалися. Але нахудин погляд був лише холодним, знавецьким поглядом ремісника, який розглядає свій матеріал — шкіру, ремінь чи тканину, — прикидаючи, яке найбільше навантаження він зможе витримати.
— Цього досить! — повторив нетерпляче Бен Абді.
— На початку, зранку, — відповів нахуда. — А пізніше, пополудні…
— Звикнуть! — палко вигукнув Бен Абді, — Ми примусимо їх! У нас є вільні човни! Ти сядеш в один, я — в інший, і ми наглядатимемо за ними прямо на місці ловитви.
Хаджі Шере незадоволено закліпав очима. Йому не хотілося плавати цілий день у човні під пекучим сонцем.
— Наглядач не я, а ти, — буркнув він. — От і наглядатимеш за ними. Адже ти й сам упораєшся, мій добрий, хитрий Бен Абді!
Бен Абді всміхнувся — він любив хитрувати, як і всі ті, кому бракує розуму.