І почувся звук. Довге, повільне зітхання. Не людське, анітрохи. Воно прозвучало так, наче хтось відкрутив невидимий паровий клапан. А тоді все стихло. Більше жодних зітхань. Принаймні того дня.

— Щось ти довго, — завважив Едді, коли за чверть перша я нарешті з’явився. Він сидів на тому самому ящику з-під яблук, в одній руці тримаючи залишок сендвіча з беконом, латуком і томатами, а в іншій — пінополістироловий кухлик із кавою. Я був брудний від шиї до ніг. А Едді сидів свіжий, як маргаритка.

— Вагончики були дуже брудні. Мені довелося їх помити перед тим, як накладати віск.

Едді відхаркнув і сплюнув, вигнувши шию.

— Якщо хочеш медаль, у мене закінчилися. Іди знайди Гарді. Він сказав, слід спускати воду зі зрошувальної системи. Такому ледарю, як ти, там є що робити аж до кінця дня. А як упораєшся раніше, приходь до мене, я тобі ще щось підшукаю. У мене цілий список, повір.

— Добре. — На радощах я пішов мало не підстрибом.

— Малий!

Я неохоче розвернувся.

— Бачив її там?

— Га?

Едді неприємно посміхнувся.

— Не гакай мені. Я знаю, що ти там робив. Не ти перший, не ти останній. Ти її бачив?

— А ви коли-небудь її бачили?

— Нє. — Він дивився на мене: маленькі хитрі оченята-буравчики визирали з двох щілин на вузькому засмаглому обличчі. Скільки йому було років? Тридцять? Шістдесят? Годі було визначити, так само, як і те, чи каже він правду. Та мені було однаково. Я просто хотів пошвидше від нього втекти. У його товаристві було якось моторошно.

Едді підняв руки в рукавичках.

— На тому, хто це зробив, були такі рукавички. Ти знав?

Я кивнув.

— І зайва сорочка.

— Точно. — Його посмішка стала ще ширшою. — Щоб вийти чистим, без крові. Але ж спрацювало, скажи? Його так і не зловили. А тепер іди звідси.

Коли я підійшов до колеса, зустріла мене там лише Лейнова тінь. Чоловік, якому вона належала, був високо, на середині колеса — лазив по каркасу. Він перевіряв кожне сталеве з’єднання перед тим, як стати на нього ногою й перенести вагу. На одному боці в нього висів шкіряний футляр з інструментами, і час від час він витягав звідти торцевий ключ. Темний атракціон у «Джойленді» був лише один, зате високих було чи не з десяток, у тому числі «Колесо Кароліни», «Змійка», «Громовиця» і «Скажена трясучка». Упродовж сезону їх щодня перед Першими воротами перевіряла команда техобслуговування з трьох чоловіків, і, безумовно, у «Джойленд» навідувався (з попередженнями і без них) інспектор штату Північна Кароліна з питань парків розваг, але Лейн казав, що своїх атракціонів не перевіряють лише ледачі й безвідповідальні атракціоністи. Це змусило мене замислитись над питанням: а коли Едді Паркс востаннє їздив у своїх вааагончиках і перевіряв штааанги на предмет безпеки?