— Ти не з варти, — прошепотів нарешті незнайомець. — Ти злодій, як і я.

— А ти ж хто такий? — із недовірою запитав кімерієць.

— Я Таурус-немедієць.

Конан опустив меча.

— Я чув про тебе. Тебе називають королем злодіїв.

У відповідь почувся тихий сміх. Таурус був приблизно такого ж зросту й статури, що і юний варвар, але відрізнявся від нього зайвою повнотою, яка, втім, не заважала йому рухатися легко й безшумно. На плечі в немедійця висів моток тонкої, але міцної мотузки із зав’язаними на однаковій відстані вузлами, своїми блискучими очами він дивився Конану просто у вічі.

— А ти хто такий?

— Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Я хочу поцупити алмаз Яри — той, що називають Серцем Слона.

Велике черево злодія заколивалося від ледве стримуваного сміху, але Конан не відчув у цьому глуму.

— Присягаюся Белом, богом злодіїв, — просичав Таурус, — я гадав, що тільки в мене вистачить сміливості за це взятися. І ці заморяни називають себе злодіями, фе! Конане, мені подобається твоє нахабство. Досі я завжди діяв самотужки, але наразі, якщо ти згоден, я пропоную спробувати добути цей алмаз разом зі мною.

— То ти теж прийшов сюди по алмаз Яри?

— А по що ж іще?! І я кілька місяців готувався до цього. Ти ж, бачу, чинив з навіяння, чи не так, друже мій?

— Це ти вбив стражника?

— Звісно, я. Коли він з’явився в саду, я саме ліз через мур. Хоч я одразу сховався в кущах, він устиг щось помітити, або йому здалось, що він щось помітив. Коли він підійшов ближче, щокроку перечеплюючись, я підкрався ззаду, схопив його за шию й задушив. Він, як і більшість людей, зовсім не орієнтувався в темряві. У справжнього злодія очі мають бути котячі.

— Ти припустився однієї помилки, — сказав Конан, — треба було відтягти труп якнайдалі в кущі.

— Учи навченого. До опівночі зміни варти не буде. Якщо тепер хтось вийде його шукати й побачить тіло, то побіжить доповісти Ярі, а ми встигнемо втекти. Якщо ж вони не знайдуть його одразу, то почнуть прочісувати сад, і тоді нам не минути лиха.

— Маєш рацію, — змушений був погодитися кімерієць.

— Ще б пак! Але ми тільки марнуємо час на це безглузде базікання. Тепер слухай мене уважно. У внутрішньому дворику вартових немає. Тобто там немає людей, але вхід охороняють набагато небезпечніші від людей створіння. Саме через них я стільки місяців не наважувався йти на діло, доки не знайшов, нарешті, спосіб їх перехитрити.

— А гвардійці, які сидять унизу у вежі?

— Старий Яра живе нагорі. Сподіваюсь, ми зуміємо туди потрапити. Не запитуй поки що, яким чином, — є один спосіб. Увірвемося туди й придушимо чаклуна — він і писнути не встигне. Доведеться ризикувати — можливо, перетворимося на павуків чи жаб, а може, здобудемо казкові багатства і владу. Гадаю, справа варта того, щоб ризикнути.