Водій нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів і щохвилини переходив у спілкуванні з мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування, на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це, з одного боку, піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого – створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті, в свою чергу, ще за пам"яті обох моїх бабусь виробляли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум не патріотично.
У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заґен зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…» і заспокоїлася, потішившися своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала увійти в моє повсякдення.
Нарешті всі приготування закінчилися, гер Крант зачинив «коферраум», як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а"кей», попросив «нє переживать», і автобус обережно зрушив із місця, спритно втиснувшись у вузьку щілину воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».
Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Утекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо, та ще й у такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п"яти, шести чи й більше кордонів. Усе це не дасть Вам можливості опинитися в якомусь зовсім незвичайному, зовсім іншому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба б Ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там Ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов"язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунка. Останнього, до речі, не уникнути, якщо Ви здійснюєте багатогодинну подорож в автобусі й харчуєтеся канапками або сухим печивом. Усі сподівання на те, що в комфортабельному імпортному транспортному засобі з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.
Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі з незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, зазнало фіаско ще в автобусі.
Пасажирами двоповерхового дива західної цивілізації, яке примушувало невибагливого пострадянського споживача посилено відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, виявилися далеко не мільйонери чи безтурботні мешканці бананових країн. Лише один із моїх попутників відгукувався на «заґен зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас», немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Усіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування, з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів, а ще п"ятсот йому коштувала віза. Сума доволі солідна, як на ті часи. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як переслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п"ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами: «Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львове. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центре горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні».
Маріка, на вигляд трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року в складі туристичної групи.
«Не знаю, як воно буде. Усьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем"я».
Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи з мимовільного зітхання, що вирвалося з Марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.
Марічиного обранця звали Клаус, йому було «тропіка за п"ядесять» – згідно з розповіддю дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Паця і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.
Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, а тим більше після того, як в одному із дбайливо зв"язаних докупи клунків під сидінням автобуса знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні не в автобусі гера Кранта.
Гер Де Ляфорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім «Твінґо» і старшою донькою, семирічною Леа. Із трьох пасажирів, які все ще не вийшли з автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він одразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія) і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:
– Олесйя?
– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.
Семирічна Леа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено і, що найгірше, явно звертаючись до мене.
– Бітте шьон, – було останнім реченням привітальної промови гера Де Ляфорте і єдиним зрозумілим мені словосполученням.
– Данке шьон, – відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» ще раз мило посміхнулися одне до одного.
На щастя, гер Де Ляфорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а виявився чоловіком практичним, як воно й личить батькові трьох дітей, тож залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин гер Крант одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано з автобусного «коферрауму» до крихітного багажного відділення «Твінґо», Леа було посаджено на заднє сидіння, мене – на переднє, і під позивні ще не знайомої мені радіостанції SWF наше авто рушило в бік Бернсбаха.
Не в змозі зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст гера Де Ляфорте, котрий із привітною посмішкою на обличчі показував рукою то праворуч, то ліворуч, намагаючись увести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я ще від часу перетину останнього кордону не могла позбутися нав"язливого відчуття несправжності краєвиду й самої ситуації. Усе, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала б виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в неправдоподібно охайній мініатюрності німецьких селищ, що нагадувала накрохмалену та випрасувану білизну. Можливо, таке враження створювали яскраво розфарбовані гномики, без яких важко уявити собі німецький садок чи квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий запах прального порошку, котрий мають тут навіть авта. Сам гер Де Ляфорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, притаманну банківським клеркам у голлівудських фільмах і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, теж здавався мені якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Твінґо» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляфорте. Усе це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.