– Ні, що ти. Продовжуй. Ти дуже цікаво розповідаєш.

– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я теж закашлююся.

– У тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж у решти дівчат твого віку.

– Слухай, а коли з"явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Точно не пам"ятаю.

– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в документах 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вжитку.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку до колодязя зі східного боку ратуші, який був прикрашений величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзини і називався її іменем. А вже звідти дерев"яними трубами вода подавалася в будинки.

Але місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з"явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з колодязів, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен із них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

– Слухай, звідки ти це все знаєш?

– Багаторічна праця, – гордо зачервонівся Женя. – Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся не змарнувати жодної суботи. Це для мене справжня насолода – день без математики.

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходиться поруч із тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не нудно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Ходімо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя і підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?