Промені світла торкнулися його та почали стрімко наближатися.

О, Боже! Це машина! Їде машина!

Луїс спробував підтягнутися. Але руки зісковзували. Скрючені пальці ось-ось мали відпустити гілку. Все ще намагаючись поставити ноги на паркан, чоловік озирнувся. Так, це була машина. Однак вона промчала вулицею, навіть не знизивши швидкість. Пощастило. Якби вона тільки…

Мокрі пальці вже майже не тримали його. На голову посипалася кора. Одна нога вже знайшла опору, але інша штаниною зачепилася за наконечник палі. Бог свідок: Луїсові вже несила була триматися. У відчаї він смикнув ногу. Гілка вигнулася ще більше. Руки знову заковзали. Затріщав одяг, і ось Луїс уже стояв обома ногами на двох стрілоподібних наконечниках. Їхні гострі кінчики впивалися в підошви тенісних туфель, і дуже швидко йому стало боляче, але чоловік все одно продовжував так стояти. Полегшення в руках було сильніше за біль у ногах.

«Ну і вигляд у мене», — подумав Луїс з неясною і похмурою веселістю. Тримаючись за гілку лівою рукою, він витер праву руку об куртку. Потім поміняв руки і витер ліву.

Він так постояв ще хвилини дві, а потім посунув руки вперед. Гілка була достатньо тонкою, аби він міг зчепити пальці. Гойднувшись вперед, як Тарзан[147], він відштовхнувся ногами від гострих паль. Гілка небезпечно вигнулася, пролунав зловісний тріск, і Луїс відпустив руки, сподіваючись на удачу.

Приземлився він невдало. Коліно глухо вдарилося об надгробок, і все єство Луїса зайшлося в агонії. Чоловік перекотився на траву, руки стискали коліно, губи розтягнулися в гримасі болю. Він дуже боявся, що розбив колінну чашечку. З часом біль почав трохи згасати, і Луїс відчув, що вже може трохи згинати ногу. Все буде гаразд, якщо він рухатиметься далі і не дасть собі тут заціпеніти. Можливо.

Він зіп’явся на ноги та пошкутильгав уздовж огорожі до Мейсон-стрит, де залишив інструменти. Спершу коліно дуже боліло і чоловік шкутильгав, але під час ходьби біль стих, обернувшись на постійне тупе ниття. В аптечці «Хонди» був аспірин. Треба було взяти його з собою. Тепер надто пізно. Луїс пильнував машини і, коли одна проїхала повз, сховався в глибинах цвинтаря.

Рухаючись уздовж Мейсон-стрит, де, бувало, ще швендяли люди, він намагався триматися подалі від паркану, доки не опинився навпроти свого «Цівіка». Він уже був готовий підійти до огорожі та витягти клунок з кущів, як почув по той бік вулиці кроки і низький жіночий сміх. Луїс сів за великим надгробком — коліно надто боліло, аби він міг присісти навпочіпки, — і поглянув на пару, яка гуляла дорогою. Вони йшли, обійнявши одне одного за талію, і щось у тому, як вони рухалися від однієї плями світла до іншої, нагадало Луїсові якесь старе телевізійне шоу. За мить він згадав: «Шоу Джиммі Дюранте»[148]. Що б вони зробили, якби він зараз випростався на повен зріст — розмита тінь у цьому німому місті мертвих — і гучно прокричав би до них: «Добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були!»

Вони спинилися під ліхтарем, якраз навпроти його машини. Спостерігаючи за ними, Луїс відчув якийсь хворобливий подив і ненависть до самого себе. Ось він тут: ховається за надгробком, наче якийсь потойбічний персонаж дешевих коміксів, слідкує за коханцями. «Якщо межа між одним світом і іншим така тонка, тоді… — подумав він, і було в цьому щось дуже близьке йому. — Отже, ти можеш просто піднятися над усією цією марнотою, безладдям і хвилюванням? Видертися на дерево, пролізти на цвинтар, спостерігати за коханцями… копати ями? Так просто? Може, це божевілля? Я витратив вісім років, щоб стати лікарем, але розкрадачем могил став за одну хвилину — огидною почварою, сказали б люди».

Він затулив долонею рот, аби притлумити якісь звуки, що виривалися звідти. Луїс відчув, як нутрощі захололи від почуття цілковитого дисонансу. Воно було тут, і Луїс із вдячністю закутався в нього, мов у саван.

Коли парочка нарешті пішла, Луїс провів її нетерплячим поглядом. Вони йшли до ґанку одного з будинків. Чоловік намацав у кишені ключі, і вони зникли за дверима. Вулиця знову стала абсолютно тихою, хіба що вітер, хитаючи дерева та скидаючи мокре волосся Луїсу на лоба, гучно гудів.

Луїс побрів до огорожі, низько нахилився і в кущах намацав свій клунок. Ось вона — шершава грубість брезенту під його пальцями. Він підняв вузол. Усередині тихо дзвякнули інструменти. Чоловік відніс їх до широкої, посипаної гравієм дороги, яка починалася біля самих воріт, і спробував зорієнтуватися. Тут прямо, на розвилці поворот ліворуч. Жодних проблем.

Він пройшов до краю дороги, аби мати змогу сховатися в тіні розлогих в’язів, якщо якийсь нічний сторож об’явиться поблизу. По правді, Луїс не думав, що таке взагалі можливо — це ж маленький цвинтар маленького міста, — але повністю відкидати подібну ймовірність було б украй нерозумно.

Луїс повернув на перехресті і, наближаючись до могили сина, з жахом зрозумів, що не може згадати, як виглядає Ґейдж. На мить він спинився, витріщаючись на ряди могил та насуплених пам’ятників, намагаючись хоч щось пригадати. У пам’яті виринали окремі риси: русяве волоссячко, все ще м’яке і світле, швидкі очка, маленькі білі зубки, невеличкий кривий шрамик на підборідді, який з’явився після того, як малий впав на сходах їхнього будинку в Чикаго. Він бачив окремі елементи, але зовсім не міг зібрати їх в одне ціле. Луїс бачив, як Ґейдж біжить до дороги, бачив, як він біжить на своє побачення з вантажівкою «Орінко», але голова малюка була повернута в інший бік. Чоловік спробував згадати, як виглядав Ґейдж, коли лежав у своєму ліжечку, зморений після запускання повітряного змія, однак перед очима стояла абсолютна пітьма.

Ґейдже, де ти?

Послухай, Луїсе, тобі коли-небудь спадало на думку, що ти робиш сину ведмежу послугу? Раптом твій син щасливий там, де він зараз? Що, як уся та дурня, в яку ти не вірив, — правда? Можливо, він серед янголів або просто міцно спить. І якщо він спить, то чи насправді тобі відомо, що буде, коли його розбудити?

Ох, Ґейдже, де ти? Я так хочу, щоб ти повернувся додому, до всіх нас.

Але чи справді він контролював власні дії? Чому він не міг пригадати Ґейджевого обличчя? Чому діяв попри всі застереження: Джадові слова, сни про Паскоу, стривоженість власного зраненого серця?

Луїс подумав про таблички на «Кладвишчі домажніх тварин», грубі кола яких спіраллю закручувалися у Таємницю, про холод, яким від них віяло. Навіщо він взагалі стоїть тут, намагаючись пригадати обличчя Ґейджа?