— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.
Він подумав.
— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам"яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м"якотілого…
— Клас черевоногих, група молюсків!
— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від"їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…
— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.
— Побачимо, Інго. Прощай!
— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?
Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.
— Це тобі.
Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.
НА «СИБІРЯКУ»
Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.
Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м"ячі. М"яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.
— М"яш! М"яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.
Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.
З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин «Сибіряк» вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м"який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.
З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.
— Милуєшся, сину?
Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.