— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?

Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.

— А це?! — мовив я тремтячим голосом.

Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:

— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.

За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.

— Слухаю.

— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.

— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!

— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.

Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.

— Не може бути.

— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім"я, хлопче?

— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.

— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.

— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.

— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м"яке серце в нього.

Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.

— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?

— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі^[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.