— Сядьмо! — майже шептом вимовив Редліх.

Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати сю фатальну розмову.

— Гніваєшся на мене, — промовив вкінці, не підводячи очей на приятеля. — Чуєшся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полуднє. А що най-фатальніше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечності, інакше не міг поступити.

Капітан кинувся, немов укушений гадюкою, і, майже шепчучи зі зворушення, запитав:

— А то чому?

— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Ред-ліх, — хоча бог мені свідок, я віддав би половину життя, щоби тілько не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.

— Не покликуй бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — з холодною резиґнацією промовив капітан.

— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зітхаючи, мовив Редліх. — Ота женщина, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких женщин, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоби се була попросту упавша женщина. О ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своїм житті, і для таких женщин, не раз жертв нужди, пересудів або навіть щирого чуття, можна не раз мати навіть пошану. Знаєш мене, що суспільні пересуди не кермують моїм осудом, значить, можеш міркувати...

— Але ж та женщина тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти, може, приняв її за когось іншого?

— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю її аж надто добре, знає її більшість присутніх тут офіцерів, і, коли хочеш переконатися, можемо завести тебе до її мешкання.

— До її мешкання? Так хто ж вона така?

— Не маю слова, щоби схарактеризувати тобі те огидливе і підле ремесло, яким займається вона. Те ремесло тим огидливіше, що полягає на ошуканстві, на укриванні перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.

Капітан аж скаменів з зачудування і переляку.

— Боже! — скрикнув. — І таку особу!.. Адже ж я сам задержав її на обід майже силоміць. І таку особу... мої діти навчилися називати тіткою!

І він заллявся гарячими слізьми, хлипаючи, мов дитина, і затуливши лице руками. Редліх мовчав.

— О, се страшно, страшно! — повторяв капітан, та нараз, підвівши голову і вдивляючися в Редліхове лице мокрими від сліз очима, мовив майже радісно:

— Але що ж з того? Ну, помилка. Адже ж ані я, ані моя жінка не знали до сеї хвилі про се. А ся огидна женщина — шкільна товаришка моєї жінки. Значить, коли се була та тінь, що падала на нас, задля котрої товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то що ж легше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чи ж міг ти, чи міг хто-небудь із вас припускати, що, дізнавшися про все, я стерплю бодай на хвилину не тілько присутність сеї прочвари в жіночій постаті в своїм домі, стерплю бодай, щоби її ім’я згадувано в моїм домі? І задля такої тіні прогріху причинювати мені таку прикрість замісто розповісти мені відразу ясно і одверто, о що тут ходить! Ні, старий приятелю, се було не по-приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай мені руку! Все те уложиться, все направиться.

Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвалися з капітанових уст. Серце краялось у нього, коли бачив радість і надії приятеля і почував, що в найближчій хвилині мусить нанести їм смертельний удар, мусить сю гарну, благородну душу, повну добра і віри в людей, зіпхнути з її ясної високості і скинути в чорну безодню зневіри і розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.

— То-то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданої йому капітанової руки. — Ніщо не уложиться, а те, що попсовано, вже не дасться направити. Те, що я досі розповів тобі, се тільки половина справи, і то, на жаль, менша половина.

— Що? Значить, є ще щось! — скрикнув капітан.